Дорожні роздуми

Нещодавно побачила світ нова збірка спогадів нашого видатного земляка Михайла Лук’яновича Гомона  «Дороги життя». Мабуть, я вперше вживаю стосовно нього означення видатний, та хтось, колись, має таки вказати на велич, звернути увагу сучасників на неординарну особистість, хоч і не люблять у нас прижиттєвих героїв. Такі собі, християнські традиції: спершу розіпнути, а потім зачислити до сонму святих. Воздати посмертно. Рідко кого з великих минула чаша сія. Тож, будьмо мудрішими й прозорливішими. Чому б при житті не віддати належне достойнику, не повчитися, не  прийняти з рук майстра зігріте душею творіння; сприйняти його, як генетичний спадок, розвивати і вдосконалювати, і нести до наступних поколінь. Бо книжка це і є матеріалізований духовний спадок. Той стрижень, що єднає все розумне, небайдуже і щире – все, в чому уособлюється українська душа.

А починається все з рідної домівки, рідних місць. Ми плачемо за відсутністю національної еліти. Її немає, бо там, у вищих ешелонах влади, скоріш за все, не має жодного, хто б кохався в красі рідного краю, хто мав би у своєму житті й  до цього часу не забув росистої стежини до рідного дому. Якби то був хоч один, який би з таким щемом згадував рідну сторону, як те робить Михайло Лук’янович, то не було б руїною українське село.

«Я хочу жити в Новоплатонівці, – хотілось вигукнути мені, читаючи його спогади про село свого дитинства. – Чи то й правда, що поруч такий рай?». Був, був рай. Та вже немає. Гірким і справедливим присудом  великим карманникам нової доби звучать слова автора: «Нічого не зробили вони (президенти) для збереження величезного потенціалу країни, яка годувала колись хлібом всю Європу. А з безпрецедентним розкраданням надбань попередніх поколінь мудрого, толерантного, працьовитого народу, ….примиритися просто неможливо».

В ході оповіді автор не раз буде вдаватись до пошуку  першопричин,  до пошуку відповіді на головні питання життя і кожного разу так же переконливо та аргументовано виводити нас на прості й зрозумілі істини. Мабуть, з цього і починається прозріння. Як перший крок до переосмислення, нового світосприйняття, а там і до намагання змінити установлений стан речей. І щасливий той, кому трапиться така можливість, кому так, як свого часу автору «Доріг життя», одного дня стане зрозуміло, що крім офіційної, або простіше кажучи  «дозволеної зверху», є й інша точка зору. І гортаючи сторінки тої книги розумієш, що світ буде таким, яким ти його уявляєш,  лиш в тому разі, якщо маєш свою точку зору, яку здатен відстоювати до останнього. І навіть коли вже не стає жодних сил, своїм останнім, лунким кроком у вічність стверджувати вірність своїм переконанням. Мабуть, у цьому і є сенс життя.

Перед нами ціла галерея видатних постатей. Наведені автором їхні життєві шляхи лише підтверджують попередню думку. А їхні образи наскільки зримі, що, здається, це не автор, а я сам йду нічними вулицями Харкова поруч з Григором Тютюнником після обговорення його новел. Здається, це мені так поталанило: провести студентські роки поруч з Григором. Я бачу як він, з веселою безтурботністю, розбиває об брук  харківських вулиць критичні випади невдах і заздрісників. Я з захопленням дивлюсь, як вітер тріпоче його шевелюру, хватає за широкі матроські «кльоші», б’ється в розхристану груднину… І питання про його можливе місце в новітній історії України для мене вже риторичне. Я знаю, він маршував би в наших колонах і стояв би на наших Майданах поруч з нами. І коли все це так сприймається мною, то означати це має лише одне: автору вдалося протягти незриму ниточку долі й поєднати вчора й сьогодні, дати зрозуміти, що  ми – єдине ціле та нерозривне, те, що не перейде, не буде ніким знищене, бо недосяжне для розуміння чорних душ. А значить і не подолане ними.

Цей зв’язок вічний.  Навіть в часи неспроможності, незрілості нашої, цей зв’язок існує й рано чи пізно ми  його відчуємо, сприймемо, осягнемо. Потрібен лише поштовх. Дякую, Михайле Лук’яновичу!

З поданням образу Григора Тютюнника пов’язана одна, мабуть, головна особливість риси характеру самого автора, це його беззастережне слідування правдивості показу подій власного життя.  Якраз в епізоді зустрічі автора з Григором Тютюнником це, на мою думку, найбільш повно розкривається.

«Відмінник, який так і залишився відмінником», – так говорить про нього колишній однокурсник,  через роки розлуки. Автор, за його словами,  удостоюється поблажливого потиску руки та й усе. Михайло Лук’янович, в даному  випадку, не боїться видатися непривабливим для читача і вже цим здатен піднятися до рівня свого інститутського товариша, якщо не в плані творчості, то в плані загальнолюдських цінностей: чесності, правдивості, принциповості.

Що ж, визнання власної недосконалості – то і є перший паросток величі.

Книга будить різні почуття та найперше – почуття громадянина. Знаю, для багатьох це слово не зрозуміле по своїй суті, хоча й винити в цьому пересічного українця не слід. Всьому свій час. Доростемо…

Передчуття автора щодо катастрофи в результаті «руйнації віковічних порогів – моральних засад сільської цивілізації»,  на жаль небезпідставні. Я сказав би, навіть більш визначено: руйнація почалася, вона йде повним ходом.  Видалення моральних засад з життя українського суспільства відбувається щосекунди, має плановий поступальний характер і знаходиться на такій стадії, коли зворотний процес буде занадто тривалим і тяжким. Моральність і так званий «бізнес», який став сенсом життя або єдиним устремлінням чи найпривабливішою ціллю (в залежності від освіченості, розумових здібностей і таке інше), на сьогодні не сумісні за своєю природою. Окремі винятки людяності з боку бізнесу до свого співгромадянина не мають вагомого впливу на соціальний клімат і, на жаль, такі винятки ще не скоро  стануть правилом.

Для сучасного українського бізнесу мораль – це ще й ворог владного добробуту, бо вона здатна пробуджувати почуття справедливості та рівності, не тієї, кланово-олігархічної, а дійсної рівності перед законом кожного громадянина. А це вже загроза.

Пофортунило нашим  скоробагатькам в тому, що в Україні  шлях від людини, як виду, до громадянина демократичної держави переважній більшості представників нашого суспільства дається помалу і потроху. Що суспільство до цього часу не висунуло справді народних лідерів. Все оте – з різних причин, але не в силу недолугості. Тут інше. Вчитуючись в спомини автора про «хрущовську відлигу», мимоволі запитуєш себе: «А чому «горбачовська перебудова», яка також війнула вітром демократичних свобод так і не принесла до наших берегів такої плеяди нових умів, як це  було в  60- тих?».  Чи не тому, що ми стали «досвідченими» і вже не покладаємося на «відлиги», що  вже завчили напам’ять, що на кожного Хрущова прийде свій Брежнєв, і будеш волати в пустельний простір навколо себе з відчаєм Василя Стуса: «Горить свіча, свіча горить, а спробуй відшукать людину на всю велику Україну!», і навчені тим досвідом убезпечили себе.

Від чого?

Від життя… Здали його на поталу і живемо удаваним як дійсним, так спокійніше… Все боїмося, що ми, одинаки, загинемо ніким не почуті й не підтримані. Та, перш ніж почути відповідь, необхідно кинути клич, інакше так і не взнаємо про існування спільників. Михайло Лук’янович робить це неспішно і без пафосу, як старий досвідчений учитель. Тут досвіду йому не займати. Свого часу він викладав у закордонних всесвітньовідомих університетах: Ліонському, Сорбонні, Шанхайському педагогічному; працював завідувачем кафедри російської літератури Харківського національного університету ім. Василя Каразіна; кандидат філологічних наук, доцент.

Навіть його погляд глибоко посаджених сірих очей, обрамлених суцільною білизною акуратно зачесаного волосся, струменить вчительською спокійною впевненістю. Таке враження, наче за тими очима ховається істина і достатньо лише твоєї уваги, твого хотіння, і вона переллється з тих добрих очей прямо тобі в душу, наповнить тебе всього.

Шляхи закордоння займають в його житі доволі великий відтинок часу. Мабуть, тому так яскраво, рельєфно і детально він змальовує світ Франції та Китаю, відмінності менталітету, звичаїв, традицій. Його мова – неспішна і проста, в якийсь дивовижний  незрозумілий спосіб непомітно захоплює тебе і веде по навчальних аудиторіях,  вводить у світ молодіжних стосунків, проблем викладацького корпусу, непомітно переводить тебе на вулиці, площі чужоземних міст, знайомить з пересічними перехожими й визначними постатями тої доби.

Та на передньому плані – наша тогочасна радянська дійсність, студентське життя, проблеми, а інколи й самодурство в галузі освіти. Особливо нестерпні картини засилля комуністичної ідеології в радянському освітянському процесі: від посилань на «класиків» марксизму-ленінізму в студентських  рефератах до втручання  партійних функціонерів  і парткомів в особисте життя, в особистий світогляд кожного студента і викладача.

Михайло Лук’янович інколи з гумором, інколи з іронією і сарказмом змальовує такі епізоди свого життя і становиться зрозуміло: плач і ностальгія деяких моїх знайомих за радянською системою то, скоріше за все, плач ящірки за втраченою старою шкірою. Ми отримали більше ніж втратили, справа тепер за тим, щоб зуміли облаштуватися в новому світі. Не без труднощів, але як ще можна будувати Світ, як не тяжкою працею і боротьбою…

Наше життя – дороги. Довгі в півсвіту, як у Михайла Лук’яновича, чи коротенькі, по вулицях свого вранішнього, ще напівсонного села, різнобарвні та щирі, чи тьмяні й лукаві, радісні чи гіркі, все одно, вони тільки наші.

Та головне, не забути б дорогу до батьківської хати й до себе, до своєї людської суті. Не перейти дорогу іншому, не перетнути чужого шляху, не стати на заваді і оглянутися в надії, на останньому рубежі: чи не видно там, в самій далині, в самому початку, силуету твоїх правнуків…

Олександр Малій.

2018 р.

На ту ж тему
ПОДІЛІТЬСЯ СВОЄЮ ДУМКОЮ
Для оформлення повідомлень Ви можете використовувати наступні теги:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Борова-інфо © 2019 ·   Увійти   · Наверх