“Голод прийде, взнаєш!”

Моя бабуся, Марфа Савелівна Подольська, пережила три Голодовки (саме так вона називала Голодомори 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), три страшних Голоди, яких ніколи не знав український народ до приходу на його землі більшовицької орди.

Народившись у багатодітній селянській сім’ї на Харківщині (с.Шийківка Борівського району) в 1914 році, вона ще в ранньому дитинстві навчилася боротися за виживання і ця боротьба продовжувалась до останніх днів її життя. Навіть у дуже поважному віці, ховаючи сухарі по закутках, вона не переставала примовляти: «Нічого, прийде час, виберуть усіх комуністів, як плоскінь із матірки. Не залишиться жодного. Ось побачиш!». Мені пощастило жити разом з бабусею, виростати під її тяжкі спогади, дорослішати під впливом вистражданої мудрості.

«Голод прийде, взнаєш!» – відповідала бабуся Марфа дітям і онукам на запитання «Навіщо нам стільки сухарів на горищі?». І мішки з сухарями росли і множилися навіть у відносно благополучні і безповоротно далекі від голодовки, хоча й «дефіцитні» 80-ті. У сухарях заводилась міль, мішки починали точити миші, частина засушеного хліба вкривалася пліснявою… Але то були не єдині недоторканні «скарби» у нас вдома, поруч у «вузлах» зберігався одяг, який уже давно ніхто не носив – з дитячого нащадки повиростали, дорослий вийшов з моди, щось просто було вже давно не потрібне. Та викидати, палити, роздавати те добро бабуся не дозволяла: «Голод прийде – на хліб поміняємо!» – відказувала вона. А ще усе своє свідоме життя Марфа Савелівна недолюблювала комуністів, особливо активних, і мала на це повне право, бо таки було за що.

І без того нелегке життя сільської родини Подольських з приходом «совєтів» стало взагалі нестерпним. Перший голод 1921-1923 років забрав найменших – двох немовлят, братика і сестричку Марфи. Тоді ж, чи то від гіркої безвиході, чи від тяжкої праці і постійного недоїдання, помер і батько залишивши дружину та семеро дітей. Малолітнім дітям доводилось тяжко працювати по господарству, та ще й найматися до більш заможних сусідів, щоб хоч якось вижити. Та найстрашніше чекало на обездолену родину попереду – наприкінці 20-х почалась колективізація.

Я багато разів чула розповідь про те, як з подвір’я багатодітної родини моєї бабусі місцеві активісти забирали останню корову. Мати намагалася не віддати, не пустити, плакала, благала не забирати єдину годувальницю у малих дітей, а в кінці вже впала на землю і почала хапати корову за ноги. Але червоні були невблаганні і відганяли жінку копняками. От тільки корова чомусь опинилась не в колгоспній стайні, а в дворі активіста-комуніста, який її експропріював.
«Вони щодня пиячили і спали до обіду, а корова недоєна і голодна ревла на всю вулицю. Мати від того реву місця собі не знаходила і плачем заходилася. Тут діти з голоду пухнуть, а ті антихристи над коровою знущаються. Та що дивуватися, як у них зроду в дворі і курки поганої не було… То нащо ж у людей забирати?» – згадувала бабуся Марфа.

Бабуся розповідала, що селяни, навіть незаможні, масово противились колективізації. Ніхто не волів віддавати свої наділи, худобу, інвентар, нажите тяжкою працею майно до якогось міфічного колективного господарства. До того ж і комуністи на селі були зовсім не авторитетні – здебільшого алкаші та тунеядці. Їх було мало, але у них була влада і зброя, а ще – якась безжальна, невиправдана жорстокість, з якою вони нищили все живе і неживе навколо. В селі казали: «Краще з ними не зв’язуватися, вони на все здатні, для них немає нічого святого».
Захищаючи себе люди намагалися чинити опір. Спочатку пасивний – відмовляючись віддавати своє, вступати в колгоспи, сплачувати надмірні податки, а потім, коли до них почали застосовувати силу – відповідали силою. От тільки сили ті були нерівні…

Практично в кожному селі Борівського району (на той час – Ізюмський район) з початком колективізації селяни почали масово об’єднуватися для боротьби з радянською владою та її нововведеннями. І такі процеси, як стверджують історики, мали місце по всій Україні. От тільки сили були нерівні. Працьовитим мирним селянам, які захищали своє, протистояли озброєні до зубів і наділені владою нелюди, яким нічого було втрачати. Червоні сили діяли централізовано, керовані владою, яка поставила собі за мету знищити українське селянство. Селяни ж виступали розрізнено, в різних селах діяли різні антирадянські організації, які хоч і мали зв’язки між собою, єдиним фронтом виступити так і не змогли.

Голод 1932-1933 років став завершальним етапом цього протистояння. Ті, хто не був заарештований чи знищений раніше, мусив померти або скоритися.

Моїй бабусі тоді вдалося вижити. Разом з сестрою вони пішки дійшли до Слов’янська, де жила їхня тітка. Дорогою ховалися від патрулів, знесилені спали під лавкою в Лимані (м.Лиман Донецької області), де їх від голодної смерті врятувала зовсім стороння жінка нагодувавши якимись оладками, і знову йшли. Їм вдалося тоді врятуватися, вони вибороли собі життя, але до останніх днів з ними залишався страх.

Мені завжди здавалося, що бабуся боїться голоду більше, ніж війни. А ще – вона навіть боялася про це говорити. Та й не дивно. Радянська влада легко розправлялася з кожним, хто наважувався відкрито сказати про її злочини.
Мільйони людей було знищено, закатовано, репресовано лише за те, що вони говорили правду і намагалися боротися словом.

Валійський журналіст Гарет Джоунз бачив голод 1933-го в Україні на власні очі і не побоявся сказати про це. У західній пресі він відкрито заявив під власним іменем, що в Україні у 1932—1933 роках відбувся Голодомор. Як наслідок, стараннями радянської влади його спочатку дискредитували, а потім і фізично знищили, через два роки діставши у далекій Маньчжурії. Це сталося з громадянином Великої Британії, якого Європа знала як прогресивного журналіста, а Радянський Союз не мав над ним жодної влади. Тож важко навіть уявити, якими безправними, вразливими і незахищеними були у цій країні власні громадяни, але все одно продовжували боротися і відстоювати правду.

Голодомор 1932-1933 років визнаний світом геноцидом українського народу.
Менш ніж за рік в Україні загинули мільйони людей. На жаль, страшні обставини злочину та свідома заборона ведення статистки смертності унеможливлюють встановлення точної кількості загиблих і вичерпного поіменного списку жертв. Сучасні дослідники все частіше називають цифру 10 млн.

Лесю Ісаєву, історику-досліднику, відомому далеко за межами Борівського району, автору книги “Борівщина в роки людомору (1928-1933)”, вдалося встановити за архівними документами відомості про більше ніж трьох тисяч українців Борівщини, загиблих від голодомору в 1933 році. І це лише задокументовані жертви всього за один рік. Зрозуміло, що справжнє число загиблих в рази більше. За обережними підрахунками історика мученицькою смертю від голоду на Борівщині загинуло більше 9000 чоловік.  Більшість з них – це малолітні діти.

Прийшовши до влади під гаслом “Земля селянам!” радянський режим відібрав у селян не лише землю, а все, що вони мали і майже знищив їх самих.

СРСР розпався, на його тлі постали незалежні держави, але цими територіями й досі блукає кривавий червоний привид, виплеканий головною спадкоємицею країни рад – Росією, і намагається знову залити Україну ріками крові і втопити у людському горі. Боротьба триває й нині.
Намагаючись зруйнувати нашу державу, захопити наші території «східний сусід» веде війну по всіх фронтах, не цураючись навіть найогидніших її проявів. Переписується історія,  створюється зовсім інша, неіснуюча реальність, оббріхується українська нація.   На центральних російських телеканалах фабрикуються сюжети про нібито розіп’ятих маленьких хлопчиків, зґвалтованих бабусь, рабів для бійців Національної гвардії і т.ін. Складно уявити, як можна таке вигадати, та ще складніше зрозуміти, як можна в це вірити. І навіть страшно подумати, до яких ще злочинів здатна вдатися Росія, щоб, прийшовши знову на наші землі, знищити українців раз і назавжди. У 1930-ті роки це їй майже вдалося. Однак ми вистояли тоді, і вистоїмо знову, адже за нашими плечима багатомільйонна підтримка прадідів, які знали ціну життя і свободи.  Головне – пам’ятати, щоб уміти захистити себе. Пам’ятати, щоб не повторити! Пам’ятати, щоб жити!!!

Оксана Дудник.