Олександр Малій. Поезії

* * *
Невтямки, Господи, нікому
Що ти не лик, а божество
Єдине цілісне єство
Для всього грішного й святого.

Впадуть на землю ясні зорі, –
І їх зачовгають в багні.
Сліпі й глухі, душевнохворі…
В них світу – тільки, що в вікні.

Суєтний вік людських старань
Неначе піна на воді.
Суєтне в радості й біді,
І в дзвонах вищих посилань.

О, час славетних фарисеїв,
Пророків лживих і жреців,
І екзальтованих лакеїв,
Кровавих торгашів-купців.

Не линьте, зорі, із небес
Ще час для того не наспів.
Ще Розіп’ятий не воскрес
І трон його – лихий посів.

10.02.2015 р.

Істина

Я знаю істину, поки мовчу.
Поки мовчання мою душу тисне –
І істина, як та краплина висне
Посеред степу, неба і дощу.

Я знаю істину поки мовчу.
Вона зрідні роси на вранішньому лузі,
Вона сестра всесвітній давній тузі
За втраченими рештками Раю.

Я істину в словах гублю,
Я бачу, як вона зникає
В словесних звалищах віків
І вже нікого тут немає
Хто б її серцем розумів.

Ну, а мені не передати
І німо я в душі кричу, –
Не треба слово сповідати.
Я істина, поки мовчу.

24.02.2015 р.

Очищення

Якби-то, вимити нам душі,
Як руки. Просто й вочевидь.
Щоб «хочу» стало, просто: «мушу»
В один присіст. Як подих-мить.
Якби-то можна так: до ранку,
Прогнати темряву з душі,
Щоб у росистому світанку
Втопити помисли лихі.
Якби-то можна так:
Без ліку,
Губитись в безвісті світів,
А повертатися, до віку,
Лиш в той, що бог нам заповів.
Якби-то можна так:
Ділитись і віддавати все – для всіх,
Щоб стало всім: й собі і віку,
І не впадати в сльози й сміх.
І не скотитися до ліку
Заслуг і звань – пустих утіх.

Та я б віддав, аби сприйняли
Аби лиш знать, що не болить,
Що слів моїх не розіп’яли
А сприйняли, щоб ізцілить
Всі душі грішні розіп’яті.
Що не в катівні, а на святі
Зустріну я своїх дітей.
Щоб не церковники завзяті
Їх сповідали, – соловей,
В вишневім цвіті на світанні,
Благословляв їх світ творить…

Збігають дні. А як, – останні?
Якби ж то, душі нам омить…

28.02.2015 р.

Призма

Я хотів би сказати слово
В ньому я, – у світах живу…
Я хотів би сказати слово
Та воно упаде в траву.
Десь загубиться в сонних вербах
І в озерах застиглих мрій,
Я для вас, вже давно, як ворог,
Я для вас, вже давно чужий.

Я хотів би сказати слово,
Щоб у душах – мотив звучав,
Непристанно. І бив на сполох.
Вам же – краще, щоб я мовчав.

Вам же краще: нікчемна кволість,
Блазнів забавки і піддавки
За Вітчизну, удавана хворість,
І в «общак» жебраків копійки.
Це близьке. Це вам смисл і доробок,
Власних образів височінь.
Та наївність дитячих поробок
Не захистить для них жовтосинь.

Що сказать, як спитають онуки:
– Ти не бачив, а чи не чув:
Україні в’язали руки
І ординцям кидали на глум?
Ти не бачив, як цвіт топтали
Разом з зайдами, всі божки…
І чому ви за них помирали,
А для нас, лише трухлі хрести?

Я хотів би сказати слово…
Вам же, тишу скоріш подай,
Щоб туманилось колисково
І шептало одне: – Не займай…
Я хотів би сказати слово
Про світанки, що вам зорять
Та зривається лиш: – Пробач їх,
Бо не відають, що творять…

19.02.2015 р.

Олесь Малій.