ЦІНА МИРУ В ОДНІЙ ІСТОРІЇ ВІЙНИ: ІГОР МУРЕНЕЦЬ

Погожий осінній ранок. Сусідський кіт видерся на кватирку, смачно позіхнув, потягнувся, зручно вмостився і зверхньо розглядає перехожих, які поспішають на роботу та у своїх справах. Магазини вже повідчиняли свої двері для перших покупців, шкільні автобуси вийшли на маршрути і везуть своїх юних пасажирів за багажем безцінних знань, комунальники наводять лад на центральній вулиці та прибирають наслідки чиїхось нічних прогулянок…  Шурх-шурх, шурх-шурх, шурх-шурх, – виводить мітла двірника у дворі адмінбудівлі селищної ради, згрібаючи докупи неслухняне золотаве листя. Новий день розпочався. Звичайний мирний день у звичайному, мирному, українському селищі Борова. За 100 кілометрів від війни (саме така відстань від Борової до найближчого КПВВ Золоте, що на лінії зіткнення).

Чи часто ми замислюємося над тим, якою ціною вже восьмий рік поспіль вдається зберігати цей мирний розклад життя і стримувати війну там, за 100, 150, 200 км?

Про ціну миру на нашій землі точно знає Ігор Муренець – учасник бойових дій, молодий ветеран АТО, старший солдат ЗСУ, який більше двох років провів в зоні АТО/ООС, захищаючи наш мир і Незалежність. Людина неймовірної сили волі, стійкості духу та жаги до життя. Має ряд військових нагород, серед яких і Орден «За мужність» ІІІ ступеню.

Ігорю 26 років, він народився і виріс у Боровій. Після школи закінчив Куп’янський автотранспортний коледж. У 2016 році прийняв рішення захищати батьківщину в лавах Збройних Сил України, уклав контракт і розпочав свою службу у Борівській військовій частині.

Перед початком служби проходив навчання на заправника автотехніки. У Борівську військову частину прийшов дизелистом, служив водієм. Але за два з половиною роки служби в ЗСУ доводилося виконувати різні обов’язки: і на блок-постах, і вантажником, і кухарем.

В армії часто так буває – ідеш на одну спеціальність, а займаєшся тим, чим скажуть, – пояснює Ігор.

Восени 2016 року, у складі 72-ї окремої механізованої бригади, був відряджений до м. Авдіївка Донецької області. Там служив протягом року. Увесь цей час тут велися воєнні дії, а ворожі обстріли практично не припинялися. Окупанти постійно намагалися просунутися далі на територію підконтрольну Україні, але наші захисники мужньо тримали позиції і, навіть, час від часу їм вдавалося потіснити ворога вглиб окупованої території.

Ігор працював на бензовозі, але доводилося їздити на різному транспорті.

Найбільше мені подобалося їздити в Маріуполь. Там море… – згадує ветеран АТО.

Та, окрім моря, багато довелося побачити за той рік, багатьох побратимів втратити назавжди… Вони віддали свої життя за наш спокій і мирне небо.

Після Авдіївки Ігор Муренець повернувся на мирну територію України. Деякий час служив у Великому Бурлуку, потім знову у рідній Боровій. У 2018 році його у складі 28-ї ОМБР відрядили на службу до м. Красногорівка Мар’їнського району Донецької області. І саме Красногорівка розділила його життя на до і після…

Це сталося 23 серпня 2018 року. У День Державного Прапора України, напередодні свята Незалежності. До закінчення контракту залишалося півроку…

Було близько 16:30. Ми відвезли воду на позиції хлопцям і вже поверталися на базу. Збиралися відзначати свята, але… не встигли, – розповідає Ігор.

Їхній автомобіль накрив ворожий ПТУР (протитанкова керована ракета). Напарник загинув на місці, а Ігор отримав важкі поранення.

Поранених на сході бійців спочатку везуть у Харківський військовий госпіталь, а, у разі потреби, потім бортом переправляють до Києва. Тож із Харкова Ігор потрапив до Київського військового шпиталю. Там військовим медикам вдалося врятувати поранену руку, яку в Харкові збиралися ампутувати. Ноги, на жаль, врятувати не вдалося…

Минуло три роки. Наразі Ігор здебільшого мешкає у Харкові, знімає там кімнату, оскільки йому регулярно необхідно проходити курси медичних процедур при Харківському НДІ протезування.

Він навчився жити в нових умовах. Часто приїжджає до мами у Борову, допомагає по господарству, працює на городі. У гаражі обладнав міні-майстерню, сам ремонтує своє авто, працює з електроінструментом, у дворі облаштував красиві доріжки, тож тепер планує насадити клумби з квітами, посадити виноград, малину, полуницю.

Робота у своєму дворі не закінчується ніколи, – посміхається ветеран. – У Харкові також живу у приватному секторі, тож і там роботи вистачає.

У 2020 році брав участь у проєкті «Ігри героїв». Такі змагання для ветеранів АТО з інвалідністю організовують волонтери в різних містах – обласних центрах України. Цього року через пандемію коронавірусу вони проходили онлайн.

Ігор завжди на зв’язку з бойовими друзями, побратимами. Під час нашої зустрічі у нього в гостях був товариш з Ізюма В’ячеслав, також ветеран АТО, разом вони проходили протезування у Харківському НДІ, тож мають багато спільних тем та інтересів.

Поруч з Ігорем його мама Наталя. Вона завжди підтримує сина, допомагає. Коли сталося лихо, їй довелося пройти безліч інстанцій, щоб зібрати усі необхідні документи, довідки, виписки для отримання від держави гарантованої законодавством допомоги і підтримки.

По закону, військовослужбовці, які отримали інвалідність, протягом року мають отримати грошову допомогу, максимум – два роки. Реально зараз цього ніхто не отримує, – ділиться Наталя. – Раніше, у 2017 – 2018 роках, отримували вчасно. Та влада змінилася і все змінилося. Зараз є хлопці, які вже третій рік стоять у черзі на грошову компенсацію, а її ще немає. Коли все сталося, нам багато чого обіцяли від держави – і квартиру, і машину, та на ділі цього немає… Є громади, які з місцевого бюджету виділяють кошти, але це не в Харківській області.

Наталя переконана, що держава має більше уваги приділяти уваги ветеранам з інвалідністю, особливо у питанні працевлаштування.

Це питання треба вирішувати. Є постанова уряду, де вказаний перелік посад для військовослужбовців з інвалідністю, хоча вони й списані з армії. Вони можуть працювати операторами комп’ютерного набору, системними адміністраторами, завідувачами складів, бібліотекарами, фотографами, – говорить жінка. – Але ж туди дуже складно потрапити. У кожній бригаді є музей і бібліотека, хтось там працює, а могли б працювати військові, які отримали інвалідність під час служби. Навіть на КПП сидіти, вести журнали, працювати у військкоматах.

Хлопці-захисники одностайно погоджуються з Наталею:

Якщо людина з інвалідністю продовжує служити, це залежить від командира бригади. Командир бригади вирішує, брати таку людину на посаду чи ні, – додає товариш Ігоря В’ячеслав. – Я вважаю, що це не командир має вирішувати. Має бути закон, який регламентує пріоритетність працевлаштування учасників бойових дій з інвалідністю.

І це дійсно так. Адже робота в колективі – це не лише зарплата, це, найперше, важливий процес професійної і соціальної реалізації для кожної людини. І держава цілком могла б забезпечити таку можливість тим, хто ціною власного здоров’я захистив її суверенітет, незалежність і територіальну цілісність.

На запитання, де знаходите сили, Ігор відповідає:

Лише внутрішні резерви. Людина сама собі господар. Кожен сам собі вирішує, переконує себе, варто чи ні. Тут вже залежить конкретно від особистості, як хто побачить себе і своє майбутнє.

У цих слова справжнього воїна відчувається потужна внутрішня сила і впевненість, що все буде добре, адже все в наших руках.

Я розглядаю нагороди Ігоря, Орден «За мужність»… Мене переповнюють почуття вдячності і глибокої поваги до цього такого юного, але вже обпаленого безжальною війною хлопця. Думаю про 23 серпня 2018 року, той фатальний день у його житті. Де я була цього дня? Що робила? Хіба вже згадаєш?

На літні свята борівчани зазвичай збираються у поїздки до солоного озера, що у Слов’янську. Воно вже стало місцем масового паломництва, туди організовуються цілі автобусні тури. Чи їздили б ми туди зараз, якби Слов’янськ залишився окупованим з 2014 року? Якби його не звільнили наші захисники? А що було б, якби лінія зіткнення просунулася не у той бік, а в цей, до нас?

Від Слов’янська до Красногорівки близько 140 км. Це одна область – Донецька. Страшно уявити, що у той час, коли люди масово відпочивають і розважаються у курортній зоні, на території тієї ж області йдуть воєнні дії, а під ворожими обстрілами гинуть ті, хто нас захищає. І думка про те, яка тонка межа відділяє мир від війни, і яка неймовірно дорога ціна цього миру, просто жахає.

Мама Ігоря говорить, що треба б зробити ремонт у будинку, після поранення було зовсім не до того. Та і з 2014 року немає впевненості, чи варто, адже війна. Ніхто не може з упевненістю сказати, що буде завтра.

Мамо, не біли хату, вона вже не наша! – Жартує Ігор. Але він, як ніхто, знає, що цей жарт, на жаль, може стати реальністю, тож додає, – Якщо сюди дійдуть, доведеться виїжджати, та я й хату з собою вивезу, нічого їм не залишу.

Війна ближче, ніж нам здається. Ми не відчуваємо її виключно завдяки нашим військовим, які тримають лінію оборони за якихось 100, 150, 200 км від нашого селища і ціною власного життя та здоров’я забезпечують нам мирне небо над головою. Вони платять за наш мир найвищу ціну, тож не кажіть, що ви втомилися від війни, а моліться, щоб не втомилися вони. І не забувайте дякувати нашим захисникам! Ми перед ними в неоплатному боргу.

Оксана Дудник

 

 

На ту ж тему
ПОДІЛІТЬСЯ СВОЄЮ ДУМКОЮ
Для оформлення повідомлень Ви можете використовувати наступні теги:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Борова-інфо © 2021 ·   Увійти   · Наверх