Учасник АТО Віталій Петренко розповів, заради чого ризикував життям

ВІТАЛІЙ ПЕТРЕНКО: «Не треба думати, що хтось прийде і зробить все за нас. Той, хто приходить, приходить виключно у своїх інтересах»

Четвертий рік на українській землі йде війна. З початку першої мобілізації, що була оголошена в березні 2014 року, захищати Батьківщину у лавах Збройних Сил України пішли понад 100 борівчан. Багато з наших захисників вже виконали свій обов’язок і повернулися із зони АТО.
Про те, якою ціною дається Україні незалежність сьогодні, я розпитала у нашого демобілізованого земляка Віталія Петренка.
Віталію 39 років. Він народився і виріс в селі Піски-Радьківські, де й мешкає зараз з дружиною та дванадцятирічним сином Сашею. Високий, міцної статури, з щирою посмішкою і добрими очима – справжній, надійний захисник. Дивишся на нього і гордість бере за наших українських чоловіків. Наші – найкращі! З таким хлопцями ніякий ворог не страшний.
– Віталію, розкажіть, як починалася Ваша служба? Коли Ви отримали повістку із військкомату?
– Повістку мені принесли навесні 2014-го. Пройшов медогляд і пішов служити. Свого часу вже служив в армії – у військово-повітряних силах АР Крим. Розумів, що це мій обов’язок. На той момент ще й АТО не було. Не велись військові дії, не було обстрілів з артилерії. Взагалі ніхто не уявляв, що таке можливо. 2 тижні ми проходили навчання на базі Харківського танкового училища, потім ще 2 дні в Башкирівці на полігоні. Саме в Башкирівці нам повідомили, що в Слов’янську кадирівці. А 14 травня 2014 року наш 22-й батальйон територіальної оборони Харківської області зайшов у Сватове. Мені пощастило служити в одному батальйоні з земляком із Шийківки Сергієм Шишкіним.
– Віталію, ходить багато різних чуток про те, що держава зовсім нічим не забезпечує мобілізованих, що наші хлопці ледь не голі і босі вимушені захищати Батьківщину. Як у Вашому батальйоні було налагоджене забезпечення?
– Форму мені видали одразу ж, ще у військкоматі. Правда, кілька днів довелось почекати із взуттям, бо в мене 46-й розмір (посміхається). А коли вже опинилися в Луганській області, там купляли нову форму – “британку”. Вона значно легша, зручніша ніж наша. До того ж, добрі люди допомагали. Керівники сільгосппідприємства, де я працював до мобілізації, Микола і Сергій Кириченки надіслали 2 розгрузки. З зимовим теплим одягом допомогли наші Борівські волонтери з громадської організації “Суспільна служба України” – привезли нам бушлати, теплі штани. Спасибі їм! Зі зброєю теж проблем не було, – держава видала, а от з обладнанням складніше. Спочатку взагалі нічого не мали. Стояли в районі Станиці Луганської, а поруч, як виявилося потім, увесь час працювала ворожа диверсійно-розвідувальна група. Ми навіть не могли їх побачити, бо не було жодного тепловізора. Пізніше волонтери привезли нам рації, приціли, тепловізор, інше обладнання. Стало легше.
– Віталію, коли Ви вперше зрозуміли, що потрапили на війну? Розкажіть про свій перший бій.
– Це було 30 липня 2014 року. Ми стояли на кордоні з Росією в с.Нижнє Ольхове неподалік Станиці Луганської. Боєм це не назвеш. В той день нас вперше обстріляли з території Російської Федерації. Обстріл відкрито вівся з того боку кордону. Стріляли з самохідної артилерійської установки (САУ). Це було настільки несподівано, що ми виявилися зовсім не готовими. У нас навіть укриттів нормальних не було. З того дня нас почали обстрілювати регулярно. Загинуло двоє хлопців, ще офіцер молодий, всього 23 роки, отримав тяжкі поранення, від яких помер у госпіталі.
– Страшно було під час обстрілів?
– Перший раз – так, коли не знаєш куди бігти і де рятуватися. І стріляти у відповідь не можна, бо там інша держава, офіційно війну з якою ніхто не оголошував. Та потім, коли побудували надійні укриття – вже страшно не було. Просто сидиш, чекаєш, коли закінчиться. Тут важлива лише уважність і спритність. Якщо чуєш постріл – у тебе є 30 секунд, щоб заховатись, якщо вже чути свист – 2 секунди.
– Крім Станиці Луганської, де Ви ще побували під час служби?
– На Луганщині були в Рубіжному, в Трьохізбенці, під Северодонецьком, в Донецькій області в сел. Верхньоторецьке, біля Горлівки, поблизу Авдіївки.
– Які настрої у місцевих жителів? Як вони до вас ставилися?
– Люди скрізь є різні, та практично всі, з ким нам доводилося спілкуватися, ставилися до нас доброзичливо. І ми всім намагалися допомагати. Коли зайшли в Рубіжне, місцеві дуже тепло нас зустріли, безперестанку несли нам харчі, теплі речі, дякували. Та й в інших місцях приходили, розповідали, що в Луганську повно російської військової техніки і таке інше. Та багато й таких, яким все одно під ким жити. А на додачу людям ще й промивають мізки пропагандою. Наприклад, коли ми були в Рубіжному, там працювали тільки російські телеканали. Вмикаємо телевізор, а там розповідають про 22-й каратєльний батальйон… Навіть смішно стало. На війні ми зустрічалися, спілкувалися і з бійцями “Айдару”, і “Правого сектору” – всі адекватні люди. Справжні патріоти України.
– Багато чуток ходить про жорстокість, мародерство добровольчих батальйонів. Що можете сказати з цього приводу?
– Мені з цим зустрічатися не доводилось. Можливо й бували випадки, не знаю. Це людський фактор. Від цього не застрахована жодна армія світу. Багато залежить від командира. Та й на підконтрольних Україні територіях постійний контроль здійснює СБУ. Виявляють злочинців, наказують. І нас контролювали. З того ж боку – повна безконтрольність і анархія. Там забирають машини, майно, викрадають людей, а потерпілим навіть звернутися нікуди за допомогою. Це дуже страшно. Мені іноді кажуть: “За що ти там воював?”. Та хоча б за те, щоб у нас тут такого не було. Я назавжди запам’ятав злякані очі дітей з Луганщини, які виїжджали автобусом на підконтрольні українській владі території. Серце болить від їхніх поглядів. Я тоді зрозумів, що ладен зробити все від мене залежне, аби тільки не допустити цю війну до свого села, до своєї родини, до свого сина, щоб його погляд ніколи не став таким. Заради цього варто ризикувати своїм життям. Хтось каже “Коли прийдуть сюди, ми піднімемось”. Наївно так думати. Тоді вже буде пізно. Коли твій дім буде утюжити артилерія, ти вже нічого не зможеш зробити.
– Російські та сепаратистські ЗМІ постійно звинувачують українську армію в обстрілах міст Донбасу? Вам доводилося стріляти у напрямку населених пунктів.
– Треба розуміти, що на Донбасі йде справжня війна. Війна артилерій. По нас стріляли з танків. З Горлівки постійно працювала артилерія. Ми стріляли у відповідь по вогневим точкам, прикривали свої позиції. Якщо цього не робити, вони завтра будуть тут. Головне зараз – не дати розповзтися військовим діям на інші території. Ті, хто воює на тому боці, спеціально ведуть обстріли з житлових кварталів прикриваючись мирними жителями. Вони не думають про наслідки і людські жертви. Це їм навпаки вигідно. Не знаю, на що розраховують там місцеві жителі з проросійським поглядами. Росія не супердержава, з Донбасом вона може зробити лише те, що з Абхазією чи Придністров’ям. Її мета – розхитувати ситуацію в Україні, нанести як можна більше збитків, щоб вона не змогла розвиватися, самостійно існувати.
– Як Ви вважаєте, чому не всі люди це розуміють? Чому одних вдалося зазомбувати російською пропагандою, а інших ні? Адже і на Донбасі є патріоти України.
– Все залежить від почуття патріотизму, який треба виховувати з самого дитинства. З національної культури, традицій, історії свого народу починається любов до Батьківщини. Ми ж до початку цієї війни навіть пісень українських не чули, хоч і жили начебто в незалежній державі. В усіх цих трагічних подіях є один великий плюс – ця війна нас об’єднала, ми нарешті зрозуміли, що ми українці і чого вартує наша незалежність.
– Інколи можна почути від людей з сепаратистськими настроями, що в усьому винен Майдан. Як Ви вважаєте?
– Коли в Києві стояв Майдан, я подумки підтримував його ідеї. А під час служби остаточно переконався, що люди там стояли не за гроші, а за свої переконання, за справедливість, за надію на краще майбутнє, за справжню незалежність. Не проти країни, а проти бандитської влади. Саме ті сили, проти яких стояв Майдан, зараз допомагають Росії здійснювати агресію.
– Психологи стверджують, що війна змінює психіку людей. Ви відчули в собі якісь зміни? Взагалі, що допомагає там триматися нашим бійцям?
– Так, дійсно, війна накладає свій відбиток на кожну людину. У мене погляди на життя стали більш серйозні. Почуття відповідальності зросло. Там я весь час відчував, що рідні дуже переживають за мене, мама ночей не спить, дружина, син чекають. Завжди носив з собою в блокноті малюнок сина з побажанням “Папа, повертайся! Приїдь на мій День народження”. А коли приїздив у відпустку, мене запрошували в школи Борівську №1 і Піско-Радьківську на уроки мужності. Діти розпитували про війну, дякували, подарували багато малюнків для бійців нашого батальйону. Ці малюнки, вони дійсно, наче зігрівають і надають сил. Ти дивишся на них і розумієш, що завдяки тобі ця дитина зараз ходить до школи, вдома спокійно і снаряди не летять. І хочеться прикласти ще більше зусиль, аби тільки захистити наших дітей від страхіть війни. У відповідь із зони АТО ми передали дітям прапор з нашими побажаннями.
– Віталію, а що б Ви хотіли побажати нашим читачам на завершення розмови?
– Перш за все – скорішої перемоги і миру! По-справжньому любити свою Україну, цінувати її. Ми тут народилися, ми всі українці, ми живемо на своїй землі. Якби всі любили свою Батьківщину, можливо б і війни не було. Адже в тих областях, де проросійські погляди не набули такої масової підтримки, як на Донбасі, вдалося зберегти мир. Не треба думати, що хтось прийде і зробить все за нас. Той, хто приходить, – приходить виключно у своїх інтересах. Україна – це наша держава, і вона починається з кожного з нас.
Оксана ДУДНИК.