ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ СЕРГІЙ ГОМІЛКО РОЗПОВІВ, ЩО ЗМУСИЛО ЙОГО ПОКИНУТИ РІДНИЙ ДОНБАС

Оселитися в Боровій Сергія Гомілко разом з родиною змусила війна, яка так зненацька прийшла в його рідне місто навесні 2014 року і перетворила колись мирні вулиці шахтарського Дзержинська (нині Торецьк) на справжню лінію фронту. Разом з дружиною Дашею і маленьким сином у липні 2014-го вони виїхали до родичів у сусідню Білорусь, та, пробувши там рік, прийняли рішення повернутися в Україну. Вибір припав на Борову, оскільки тут мешкає рідна бабуся Даші. Тут почалося нове життя молодої сім’ї, народилася молодша донька, була започаткована своя справа, яка успішно розвивається і дозволяє будувати плани на майбутнє. А завдяки активній життєвій позиції з’явилися нові друзі і однодумці, разом з якими Сергій намагається змінити життя місцевої громади на краще. 

      Сергій Гомілко погодився розповісти свою історію переселення та поділитися успіхами на новому місці.

     – Сергію,  чим Ви займалися у мирний час, до того, як у Ваш дім прийшла війна?

– У Торецьку в мене був маленький сімейний бізнес по виготовленню та реалізації домашньої м’ясо-ковбасної продукції. Справа вже була добре налагоджена, напрацьовані постійні клієнти, стабільний заробіток. Думали про розвиток, планували розширення виробництва, та… не так сталося, як гадалося.

     – Розкажіть про 2014-й рік. Як все починалось у Вашому місті?

– Думаю, все почалося задовго до 2014-го. У нас роками і на всіх рівнях дуже сильно працювала пропаганда. З російським телебаченням все зрозуміло, але навіть в школі на уроках історії України пропускались, не вивчались цілі розділи, теми. Зате постійно нам розповідали про велич і могутність Росії. Нас роками запевняли, що ми росіяни, частина великого російського народу, з нами – Бог, а Україна – це щось чуже, вороже, далеке і неіснуюче. Останнім часом взагалі з’явилося відчуття, що в тебе вже силою забивають ці думки без будь-якого права вибору. Я навіть сам ледь не повірив, та, мабуть, козацьке коріння допомогло. Знаю, що мої предки були козаками з Полтавщини.

А навесні 2014-го, після захоплення Горлівки, у місті з’явились перші ополченці, блок-пости. У нас маленьке містечко – до 40 тис. населення, всі знають один одного. Тож коли я побачив, хто стоїть на тих блок-постах, було навіть смішно – всі місцеві маргінали зібрались до купи і відчули себе господарями життя. Та коли пішли військові колони з Росії, почали постачати зброю, стало вже не до сміху. Було таке враження, що у 2014-му настав 1917 рік. Все, що відбувалося навколо, ще на початку 20-го століття описав Булгаков. Нас оточували персонажі  його творів.   Забирали машини, грабували магазини, знімали данину з підприємців. І все це безконтрольно і повністю безкарно. Був випадок, коли п’яні ополченці збили на машині 22-річного хлопця, через 2 години він помер, а винних так ніхто й не покарав.

В такій ситуації деякі люди почали вести себе просто неадекватно, проявляти свої найгірші сторони. Так, на мою тещу написали донос, що вона нібито працює на СБУ, передає українським військовим якусь інформацію. Того ж дня приїхали озброєні люди й забрали її. Погрожували відвезти в Горлівку й там розстріляти. Завдяки тому, що серед ополченців були знайомі хлопці, вдалося її визволити.

     – Як до всього цього ставилася місцева влада, міліція?

– Здавалося, що місцева влада підтримувала все це, організовувала мітинги під російськими прапорами, сприяла проведенню референдуму. У міліції були різні настрої: хтось перейшов на бік ДНР, хтось виїхав, а тих, хто залишився вірним присязі – зачиняли у підвалах, били, «перевиховували». Коли в місто повернулась українська влада, одразу всі перефарбувалися. Мер, який проводив референдум, так і залишився у своєму кріслі, став зненацька «проукраїнським». В міліції більше позитивних зрушень. Там одразу призначили начальником Германа Приступу, того самого, що героїчно захищав будівлю Горлівського УВС від проросійських бойовикі у квітні 2014 року. Він швидко навів порядок.

     – Все одно, мені важко зрозуміти, чому люди масово йшли на псевдореферендум і закликали президента Росії ввести війська? Невже вони не розуміли, що армія іншої держави на території України – це війна? Навіщо кликати її в свій дім?

– Це все дія пропаганди, продуманої і цілеспрямованої. Коли почала з`являтися інформація, що наше місто будуть звільняти українські війська,  містяни реально боялися, що ось-ось прийде нацгвардія їсти новонароджених дітей і вбивати всіх російськомовних. Це нам здається смішним, але людям реально промили мізки. А вже після звільнення почали з’являтися різні фантастичні історії. Наприклад, про український танк, який нібито їздить вулицями і обстрілює житлові будинки. Мені один знайомий доказував, що сам бачив. Та коли я йому запропонував показати обстріляні будинки, поїхати подивитись наслідки обстрілів, його впевненість одразу зникла. Тож все це маячня і хворі вигадки.

Треба віддати належне українським військовим, які звільняли Торецьк. Все було зроблено дуже швидко і, можна сказати, ювелірно.  Мирне населення не постраждало.

     – Коли Ви зрозуміли, що треба виїжджати? Адже покинути рідний дім, налагоджену справу і їхати світ за очі з маленькою дитиною на руках шукати кращого життя – не таке просте рішення.

– Думки про від’їзд з’явилися одразу з появою ополченців. Потім нас визволили, але саме через наше місто лягла лінія фронту. Самі розумієте, наскільки це небезпечно. В першу чергу в таких ситуаціях думаєш про дитину, дружину. Тому й вирішено було податися до тітки в Білорусь.

     – Як зустріла Білорусь? Взагалі, яке враження від країни?

– Білорусь видалась мені красивою картинкою, за якою сховані великі проблеми. Нам вдалося там отримати вид на проживання, влаштуватися на роботу. Я працював поваром, старшим зміни в ресторані. Але виживати там досить важко. При середніх доходах як в Україні, ціни на продукти харчування там у 2-3 рази вищі навіть у порівнянні з нашими сьогоднішніми. Наприклад, буханка хліба у перерахунку на гривні там в середньому коштує 18 грн., м’ясо – 200 грн. за кг. Останнім часом економіка переживає труднощі, повсюдно йде скорочення, люди залишаються без роботи. А там ще й закони дивні: якщо ніде не працюєш – платиш податок державі за своє безробіття. Людям дуже важко, але говорити там про це не можна. До того ж, увесь час мене супроводжувало відчуття, що за кожним моїм кроком стежать. Всі дуже замкнуті, бояться говорити відкрито, доносять один на одного. Тому й вирішили повернутися в Україну. Приїхали до родичів у Борову, тут і залишились.

     – Борова – це маленьке селище, життя в якому помітно відрізняється від міського, до якого Ви звикли. Як швидко вдалося адаптуватися? З якими труднощами зіткнулися? Можливо, є щось таке, що дуже вразило на новому місці?

     – На новому місці дуже сподобалась природа – сосновий ліс, водосховище. З Торецька нам доводилось їхати за 150 км, щоб побачити таку красу. А тут вона скрізь, навколо нас, це безцінний скарб. Після задимленого Донбасу це просто ліки. Та в той же час вразила байдужість людей до цього скарбу, ганебна до нудоти. Таке гарне селище і таке засмічене. Я не міг спокійно на це дивитися. Навесні ми з дружиною і дітьми навіть влаштовували «родинний десант» – виходили на прогулянку зі сміттєвими пакетами, в рукавичках і так, прогулюючись, збирали сміття вулицями. Цю проблему я піднімав у місцевих групах в соцмережах, висловлював свої пропозиції щодо вирішення проблеми й через районну газету. Як виявилося, у мене є однодумці, яким не байдуже місце, де вони живуть. Це і місцеві жителі, і переселенці, такі ж, як я.

   – Екологія і громадська діяльність – то дуже добре. А як склалося з роботою? Адже одним з недоліків невеличких населених пунктів є дефіцит робочих місць через відсутність підприємств. Як Вам вдалося вирішити цю проблему?   

– Кухар за фахом, я дуже люблю свою професію. Спочатку думав влаштуватися на роботу за спеціальністю, але дійсно, у маленькому селищі це досить складно зробити. Тож спочатку готував для знайомих на замовлення суші, страви азіатської кухні, яких у Боровій більше ніхто не пропонує. Поступово почали з’являтися замовлення від знайомих знайомих, а потім – і зовсім незнайомих людей. Крім того, я додав до меню ще понад 10 видів піци, плюс доставка. Виявилося, людям це потрібно. Тож сумувати не доводиться. І на життя вистачає. Нещодавно розширив меню ще й різними видами локшини з усілякими соусами і приправами.

     – Плануєте якось розвиватися в цьому напрямку? Взагалі, які плани на майбутнє?

– У планах, якщо буде на те воля Господа, створити затишне кафе. Суші-студію “Панда Кунг-Фу”. Там стоятиме лише кілька столиків, гратиме японська музика… Буде така своєрідна особлива атмосфера. Але для цього необхідно мати стартовий капітал. За моїми обережними підрахунками на обладнання знадобиться десь 70-100 тис. грн. У минулому році я писав проект в один з міжнародних благодійних фондів на відкриття власної справи. Отримав 25000 грн. грантової допомоги. На ці гроші придбав мікрохвильову піч, рисоварку, контактний гриль, а також автомобіль «Таврія» для доставки. На відкриття суші-студії  коштів, на жаль, не вистачило, але вони дали мені можливість працювати, заробляти і думати про розвиток.

У Торецьк же повертатися не збираюсь за жодних обставин. Пропаганда та війна зробили там свою справу змінивши свідомість людей. Мій дім тепер тут. Взагалі, мені дуже подобається Борова. Тут привітні, доброзичливі люди. Іноді на вулиці вітаються незнайомі діти. Це так незвично і дуже приємно. І ще, дуже приємно чути на вулицях українську мову. Це додає якогось особливого натхнення. Одразу відчуваєш, що ти вдома, в Україні, тут всі свої. Але дуже далеко не зазираю. Хто зна, де Бог приготував для нас затишок. Можливо колись доведеться покинути Борову, та рушити далі. Таке життя…

      – Що Вам допомагає у житті рухатися вперед, не втрачати віри у день прийдешній?

– То є тільки Господь. Бо тільки з Ним я впевнений у майбутньому, яке б воно не було. На все воля Божа.

Оксана Дудник.