Учасник АТО Олексій Гончар: “Найкращий рецепт швидкої адаптації до мирного життя – це сімʼя і робота”

Олексій Гончар народився і виріс в Харкові, та вже більше 10 років живе у маленькому селі Вище Солоне Борівського району. Разом з дружиною Надією, яка і вмовила його переїхати поближче до своїх батьків та подалі від міського галасу, вони виховують чотирьох доньок. Старша, Світлана, вже закінчила перший курс Харківського національного університету внутрішніх справ. Оля та близнята Катя і Даша – школярки.
До 2014 року чоловік займався вантажоперевезеннями, працював водієм-далекобійником у приватній фірмі. Та потім життя змінилося…
Коли в Україну прийшла війна під офіційною назвою «Антитерористична операція», Олексій не зміг залишатися осторонь і пішов захищати рідну землю добровольцем.

– Олексію, розкажіть, що змусило Вас прийняти таке відповідальне рішення, яке могло вартувати Вам життя?

– Доньки. Це мій головний мотиватор. Я просто повинен був зробити все можливе, все від мене залежне, щоб їх захистити, убезпечити, не пустити війну на свій поріг. Тому і пішов у військкомат. Війна набагато ближче, ніж здається. Навіть у нашому селі буває чутно вибухи. До того ж, я раніше бував у Росії. Деякий час навіть жив там. І скажу відверто – нічого хорошого в тій країні немає. Я не хочу, щоб вона прийшла сюди. Я думаю про майбутнє своїх дітей. Ми з дружиною ще мріємо і про сина, але спочатку треба, щоб закінчилась війна.

– Доводилося бувати в зоні АТО? Де саме?

– Так, я тричі там був. У складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ служив в Авдіївській промзоні. Бував і на Луганщині – в Трьохізбенці, в Кримському, інших населених пунктах. Багато довелось пережити, побачити… Важко про це говорити. Люди, які не були там, у більшості своїй навіть не уявляють, що таке справжня війна. Хлопці, буває, приходять служити, рвуться на передову, а як потрапляють туди, одразу розуміють, що це не гра і не романтика. Все набагато страшніше. І небезпечніше. Є такі, що одразу в тил починають проситися. Але багато і сильних людей, справжніх героїв. Це не лише військові, це й волонтери також. Вони могли б там і не бути, але вони є і роблять все можливе і неможливо для нашої перемоги. Мені волонтери навіть машину подарували, але вона там і загинула. Зараз в Авдіївці служать мій брат, племінник і племінниця. У нас родина бойова, рідну країну не дамо ворогам на поталу.

– А як там мирне населення виживає? Доводилось спілкуватися?

– Звичайно. Люди самі приходили до нас, розповідали як їм живеться, жалілись на життя. Фермери з окупованої території розказували, що казачки зброєю примушують їх орати, сіяти прямо на лінії зіткнення. Виїжджає трактор, підривається на міні, вони інший туди виганяють. І їм абсолютно байдуже, що ні в чому не винні люди гинуть. А бувають випадки, коли комбайн збирає зернові, до нього озброєні бойовики підганяють вантажівки і змушують все зсипати в них. І все, немає у людини урожаю. І поскаржитися нікому. Там людям важко виживати. Мені їх дуже шкода.

– Кажуть, що людям, які побували на війні, важко потім адаптуватися до мирного життя. Що Ви можете сказати з цього приводу?

– Мені було важко перший місяць. Скрізь вороги ввижалися. Та воно й не дивно. Адже там знаходишся в постійному напруженні, увесь час відчуваєш небезпеку. Навіть просто по місту ходиш і не знаєш, чого від кого очікувати. До нас одна бабуся ходила в Авдіївці. Її хлопці підгодовували – то тушонки дадуть, то ще якихось харчів. Кілька днів ходила, а потім принесла пиріжків з молочком… Тих, хто поїв, ледве в реанімації відходили. Отруїла. Після таких випадків важко одразу переключитися. Виходить, ти прийшов з війни, але війна ще не вийшла з тебе.

– А маєте якийсь рецепт швидкої і безболісної адаптації до мирного життя після АТО? Поділіться.

– Найкращий рецепт – це сімʼя і робота. Коли поруч рідні люди, а ти ще й увесь час чимось зайнятий – дурним думкам просто ніколи лізти в голову. Але головне, щоб було заради кого ту роботу робити. Треба триматися за сімʼю, вона додає сил і сенсу у житті.

– А чим Ви займаєтесь тепер, у мирному житті? Як у Вас з роботою?

– У нашому селі з роботою сутужно. Я, коли демобілізувався, звернувся до районного центру зайнятості. Відвідував різні заходи, семінари, проходив тестування. Там фахівці порадили мені започаткувати власну справу, дали направлення на навчання зі стратегічного планування підприємницької діяльності. Успішно пройшов курс, захистив бізнес-план на тему «Організація підприємницької діяльності у сфері сiльского птахогосподарства», зареєструвався як фізична особа – підприємець, отримав у центрі зайнятості одноразову виплату допомоги по безробіттю і ось тепер вирощую бройлерів. Зараз у мене їх 220. Було більше, але без втрат не обійшлося.

– Коли Вам запропонували започаткувати власний бізнес, Ви одразу вирішили, чим саме будете займатись? Чому вибрали саме такий вид діяльності?

– В сільській місцевості не багато варіантів для розвитку бізнесу. Спочатку я думав розводити бичків. Але у нашому селі вже майже не лишилося пасовиськ. Всі землі розпайовані, розмежовані. Люди навіть корів продають, бо пасти ніде. Я проаналізував ситуацію, продумав різні варіанти і вирішив зупинитися на бройлерах. Тим більше, що у цій справі вже мав певний досвід – вирощував бройлерів і раніше, але лише для власних потреб, не у такій кількості. Тепер, завдяки допомозі служби зайнятості, я зміг вийти на новий рівень.

– Які плани на майбутнє? Плануєте розвивати започатковану справу?

– Так, звісно. Вже навіть інвесторів знайшов. Приїжджали друзі з Харкова, подивилися, вирішили теж вкластися у мою справу. Зараз будую новий сарай. Сподіваюся, буду вирощувати до 2 тисяч птиці. Так що планів багато на майбутнє.

– А як Ви думаєте, у нашої країни майбутнє є?

– Звичайно є. Якщо на Донбасі стоїмо, якщо є, кому захищати нашу країну, то майбутнього у неї просто не може не бути. У нас все ще попереду. Головне не опускати рук, працювати, триматися сімʼї – і все буду добре і в нашій державі, і у кожного з нас.

Інтерв”ю провела Оксана Дудник.