В зоні ООС загинув наш земляк Василь Муха

20 січня від кулі снайпера під час ворожого обстрілу у зоні проведення ООС загинув наш земляк, житель с. Піски-Радьківські, командир відділення –  командир машини 2-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону “Запоріжжя” 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, молодший сержант Василь Муха.

Про це сьогодні повідомила прес-служба Борівської райдержадміністрації.

31-річний Василь Муха був розвідником, воював біля Катеринівки, Мар’їнки. Опанував саперну справу. Двічі подовжував контракт, щоби залишатися на передовій.

Останній контракт підписав 19 січня 2019 року, до його завершення залишалося 10 днів.

У загиблого залишився батько.

Ще зовсім недавно, у минулому місяці, 6 грудня 2019 року, у газеті «Сільські вісті» вийшла стаття власного кореспондента видання Леоніда Логвіненка під назвою «На передньому краю». Стаття про Василя Муху.

Фото Леоніда Логвіненка. Василь тримає в руках уламок від плуга, який хлопці знайшли, копаючи траншею. Вони бережуть його як символ мирного життя.

На передньому краю

Тут, на краю світу, така тиша, що аж у вухах дзвенить. Однак це не тому, що оголошено перемир’я. Причина в іншому.

— ВИТІСНЯЮЧИ ворога з української землі, риючи чорнозем у бік кордону, ми наблизилися до супротивника так близько, що, застосувавши важку артилерію, росіяни можуть вцілити у своїх, — пояснює командир взводного опорного пункту Василь з козацьким прізвищем і позивним «Муха». — Тут стріляють переважно з легкого калібру.

Якби ви зустріли Василя у цивільному вбранні десь у Харкові чи Києві, то ніколи б не подумали, що він може бути військовим. Та й тут, де траншеї та бліндажі вириті просто в лісосмузі між дубів і акацій, його простодушна усмішка не вписується в смертельне тло переднього краю війни. А він на ній ось уже п’ятий рік.

Родом Василь із села Піски Борівського району Харківщини. Воювати пішов добровільно. Хоча міг, як багато інших українців, робити вигляд, що війни немає. Розповідати, що то внутрішній конфлікт, що українці вбивають один одного, аби хтось заробляв великі гроші на цьому. В армії він не служив, отож які до нього претензії? Окрім того, на момент, коли почалася війна, Василь працював будівельником на російській Півночі, заробляв чималі гроші. Однак ні грубі російські рублі, ні телебачення, яке щодня транслювало брехливі сюжети про розп’ятих українськими «фашистами» хлопчиків, не засліпили його, не приспали в душі любові до батьківської землі. Василь повернувся в Україну й пішов до військкомату.

Починав служити розвідником. Набір був дуже гарним, сержанти трапились, як кажуть, від Бога. Не лише ганяли мобілізованих до сьомого поту, а й допомагали, підказували… Так і стали хлопці воїнами, а Василь одним із найкращих серед них.

Усякого йому довелося пережити. Під Катеринівкою побував з хлопцями під мінометним обстрілом. Що це таке, коли двигтить не лише земля, а й твої серце і душа, може зрозуміти тільки той, хто пережив подібне. Коло Мар’їнки бачив смерті побратимів, коли хочеться плакати, а сліз немає… Був за крок до смерті, коли знімав міну. Виявилося, що вона була з секретом — прилаштованою на підрив гранатою. Коли він почув, як клацнув запобіжник гранати, то рвонув так, що лише підбори важких солдатських черевиків замелькотіли.

— Я не підозрював, що можу так швидко бігати, — згадує з самоіронією той смертельно небезпечний випадок Василь. — Коли рвонуло, то я вже був за деревом і мене тільки оглушило.

Його підлеглий — Сашко із позивним «Казах» — називає свого командира інженером, хоча Василь простий будівельник, університетів не закінчував. Це тому, що в нього, як кажуть, нюх на міни. Саперній справі спочатку його вчили досвідчені воїни, багато чому пізніше навчився сам. Нині цей фах на Донбасі найзатребуваніший.

Донецький кряж нашпигований мінами так, що, на думку Василя, потрібно буде щонайменше років 10-15, аби виколупати сотні тисяч смертей, захованих у землі, та знешкодити. Отут довкола позицій, за бруствером траншеї, яка нас захищає від ворожих очей, їх тисячі. Спершу мін понаставляли окупанти разом із сепаратистами. Потім, коли в лісосмузі окопалися наші, то також почали мінувати все довкола, щоб убезпечитись від диверсійних груп. І кожен підрозділ, який під час чергової ротації заходив у цю лісосмугу, додавав чогось свого. Звісно, що карт мінних полів ніхто не складав, а якщо й робив це, то за роки війни вони загубилися… Тепер Василь намагається з усім цим розібратися, аби хтось із хлопців не наступив на міну.

— Оце, — показує він на круглу трішки поіржавілу бляшанку, — протитанкова міна… А цю хлопці називають «чорна вдова»…

Таку назву вона дістала на війні не випадково. На цю заборонену міжнародною конвенцією протипіхотну міну Василь натрапив поруч окопа. Якщо її зачепити, вона підскакує вгору на 70 із гаком сантиметрів і вибухає. Начинений пристрій кількома тисячами сталевих кульок, які розлітаються в усі боки, нищачи все живе в радіусі 30 метрів. Знешкодивши цю міну, Василь урятував чиєсь життя, можливо, й не одне. Сьогодні випав сніг, і він нервує, що не може розміновувати. Бо займатися саперською справою за такої погоди — певна смерть.

Але роботи на передку достобіса. Особливо із лопатами та сокирами, які привезли волонтери. Бо копати на війні, зариватися в землю — це найголовніше, якщо хочеш вижити. Лише на цих позиціях хлопці нарили в чорноземі, під яким глина, щонайменше два кілометри траншей, викопали з десяток бліндажів. А взагалі за роки війни, Василь викопав щонайменше кількасот, а може, й тисячу кілометрів траншей. І це у донецькій землі, де якщо не камінь, то глина. А тут, у лісосмузі, переплелися ще й коріння дерев… В усе це вкладено стільки праці, крові й поту, що відведення військ невідомо куди й для чого викликає у воїнів, м’яко кажучи, нерозуміння.

У цій землі вони живуть. Коли трапляються довготривалі обстріли, навіть їдять. Її їдкий запах наповнює їхні легені. І це ще нічого. Гірше, коли живеш у старому бліндажі, де соснові колоди перекриття окупував грибок. Коли затопиш буржуйку, аби погрітися, то запах від попрілого дерева такий, що вивертає шлунок.

Тут за щастя, коли нагрієш воду, щоб помитися, або коли сюди прориваються волонтери, аби не лише доставити щось для облаштування бліндажів, а й привезти запах дому в складках свого цивільного одягу. Отака вона, війна, на якій гинуть не тільки під кулями, а й від того, що не витримує серце чи психіка. Тоді воїни або помирають, або із власної волі йдуть із життя.

Але Василь продовжує воювати. Попри те, що війна круто змінила його життя. Думав одружитись, але час і кілометри відстані охолодили стосунки з нареченою.

Він уже двічі продовжував контракт, щоб залишатися на передньому краї, де такі ж, як і він, захисники рідної землі зарилися в Донецький кряж, тримаючи наші кордони.

У статті і на фото Василь живий… Він завжди буде жити у пам’яті і серцях своїх рідних, побратимів, односельців і усіх українців, які усвідомлюють його подвиг. Він тримав наше небо, скільки міг. Тримав так, що більшість забула про війну, перестала відчувати небезпеку і усвідомлювати підступність ворога.

Та ворог не забув про Україну, агресор не відмовився від своїх загарбницьких планів. Війна не закінчилася, вона триває і продовжує забирати найкращих.

Вічна пам’ять тобі, герою! Вічна слава! Царство небесне.

Щирі співчуття рідним і близьким загиблого. Глибока шана.

На ту ж тему
ПОДІЛІТЬСЯ СВОЄЮ ДУМКОЮ
Для оформлення повідомлень Ви можете використовувати наступні теги:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Борова-інфо © 2021 ·   Увійти   · Наверх