Спочатку був Майдан…

20 лютого в нашій країні на державному рівні відзначається День Героїв Небесної Сотні.  Понад сто чоловік чотири роки тому загинули за право жити в вільній країні європейського рівня, але  то був лише початок…

В цей день хочеться говорити відверто і без прикрас. А правда така, що, на жаль, далеко не всі громадяни нашої країни, а зокрема й жителі Борівщини, усвідомлюють значення Майдану і подвиг тих, хто назавжди залишився там і увійшов до списку Небесної Сотні. Більше того, знаючи про ті події лише з телеекранів (часто виключно російських телеканалів), дехто навіть звинувачує учасників Революції Гідності в сьогоднішньому становищі нашої країни. Люди, які звикли в житті керуватися виключно матеріальними цінностями, досі вірять в те, що Майдан був повністю проплачений з Європи чи Америки, а кожен революціонер отримував щоденну зарплатню, як це було у антимайданівців. У таких людей хочеться запитати: «За скільки б ви продали своє життя?».

Історики стверджують, що всі проблеми в будь-якій державі починаються з економіки. А з економічних причин вже проростають політичні. Якщо економіка в країні стабільно розвивається, жодна революція там, навіть проплачена, неможлива (хіба що поодинокі мітинги), бо для народного повстання немає підґрунтя.

Безробіття, низькі зарплати, суцільна корупція, беззаконня і безкарність злочинців, «віджимання» бізнесу, клановість – ось неповний список причин Революції Гідності. Підписання угоди з Євросоюзом було надією на довгоочікувані зміни в державі, світлом у вікні, до якого так довго йшли. І та надія в один момент була зруйнована.

Коли студенти першими вийшли на Майдан, ніхто навіть не уявляв масштабів інформаційної війни з боку РФ, відкритої військової агресії (до економічного шантажу вже почали звикати), анексії Криму, окупації Донбасу.

Про причини цих подій дуже гарно сказав відомий телеведучий Андрій Куликов на одному з семінарів у Харківській обласній раді, де я мала честь бути присутньою. Цитую дослівно:

“У протидії інформаційній війні, що провадиться зараз проти України, потрібно йти до глибших причин сучасного стану, не обмежуючись подіями 2014 року. Наприклад, агресія проти України не пояснюється лише тим, що керівництво Росії прагне повалити нинішню українську владу. Цю агресію можна розглядати як складову давнішнього плану знищення України як держави. Важливо розуміти і роз’яснювати роль Росії у поваленні президента Віктора Януковича та його уряду. Спровокований розв’язаною Росією превентивною економічною війною громадянський конфлікт в Україні (“Майдан”) був вигідний Кремлю і з тактичних, і зі стратегічних міркувань. Адже тільки усунувши президента, який мав репутацію проросійського, керівництво РФ та його агенти в Україні отримали змогу залякати велику частину громадян небезпекою репресій за етнічною чи мовною ознакою, спровокувати їх на активні дії проти нової київської влади і в такий спосіб створити привід для втручання нібито для захисту етнічних росіян і російськомовних громадян України. Брати під захист Крим і Донбас, а також інші області, в яких значна частка російськомовних людей, було б нелогічно, якби при владі залишався президент Янукович і Партія регіонів.”

“Викриваючи пропаганду, не можна пояснювати причини її творення і застосування просто злою волею тих, хто поширює пропаганду. Необхідно знайти і пояснити причини – чому їм вигідно поширювати вигадки і фальсифікації, чого саме вони хочуть цим досягти і з якою метою.”

І дещо про український націоналізм, яким так завзято залякують російські ЗМІ: «Так, в Україні дійсно є крайні праві рухи, організації, але не більше, ніж в будь-якій іншій країні світу. І не в такій кількості, щоб становити загрозу суспільству. Ті правоохоронні органи, які діють в нашій державі, цілком здатні забезпечити безпеку суспільства». Тут ще варто додати, що навіть найзапекліші націоналісти України все ж таки не їдять дітей, не розпинають хлопчиків і не отримують рабів за участь в АТО.

Наша країна зараз переживає дуже скрутні часи. Росія не припиняє своєї агресії, найкращі сини України гинуть в АТО, в країні продовжуються політичні протистояння,  в тяжкому стані економіка. Деякі люди звинувачують в цьому сьогоднішню владу і Майдан, відмовляючись бачити справжні причини. Мовляв, при Януковичі була стабільність. При цьому забувають, що саме влада Януковича призвела Україну до революції, саме влада Януковича допомогла РФ розв`язати війну на Донбасі, саме влада Януковича переховується на території країни-агресора, що намагається знищити Україну і робить все для дестабілізації ситуації.

Так, є багато питань до сьогоднішньої влади, але ж люди добрі, в країні війна! Війна, а ви вчасно отримуєте пенсії і зарплати, надаються субсидії, відроджується армія. Агресор стриманий на Донбасі і над Боровою мирне небо. Можливо, це не так і мало в сьогоднішніх умовах?

Дуже хочеться вірити, що найгустіша темрява буває саме перед світанком, адже Герої Небесної Сотні та наші захисники, які не повернулися з АТО, віддали свої життя за те, щоб над Україною нарешті зійшло вранішнє сонце.

На жаль, я не можу тут згадати всіх Героїв, але прочитайте ці прізвища, коротесенькі історії цих людей і ви зрозумієте, хто і за що стояв на Майдані.

Бадера Олександр, 66 років, з Києва. Помер від побиття, отриманого 22 січня 2014 року на Грушевського.

Мав чотирьох дітей: дочки – 35 років, 31 рік і 27 років, син – 24 роки. Захоплювався історією та етнографією, був отаманом Галицько-Волинського козацтва. Мріяв створити музей Січових Стрільців. Допомагав пораненим та застудженим готуючи відвари та настої з трав. Сильно застудився, коли на Водохреща його облили крижаною водою з водомету, до того ж отримав сильне отруєння газами. Крім того, у сутичках його сильно побили. З Майдану додому привезли в тяжкому стані. До лікарні не звернувся через небезпеку затримання. 28 січня помер.

Вербицький Юрій, 50 років, зі Львова. Сейсмолог, кандидат наук. Син українського геофізика Тараса Вербицького, брат сейсмолога Сергія Вербицького.

У 2013 захистив дисертацію на тему «Методичні та прикладні аспекти комплексного банку геофізичної інформації Карпатського регіону» і отримав науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук. Займався створенням апаратури і програмного забезпечення геофізичних і сейсмічних досліджень.

Мав перший розряд з альпінізму, долав маршрути найвищої категорії складності на Кавказі. У 1988 році в Юрія народилась донька Уляна.

Юрій спеціально взяв відпустку на роботі, поїхав на Майдан в середині січня 2014 року. Його викрали 21 січня разом з активістом Ігорем Луценком з Олександрівської лікарні в Києві. Наступного дня в лісі біля Києва було виявлено тіло Юрія, який помер від катувань на сильному морозі, його руки були зв’язані скотчем.

Жизневський Михайло, 25 років, громадянин Білорусі, входив до самооборони Майдану. Захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом,   військовою справою, займався страйкболом. Був у душі бійцем, але не застосовував силу без потреби, мав загострене почуття справедливості. Його характеризували як «особистість сміливу і яскраву». Вважав, що в Україні йому легше жити та працювати, ніж у Білорусі.

В Україні жив спочатку в Донецьку та Кривому Розі, потім у Києві, в останні роки життя винаймав житло у Білій Церкві. Працював зварником, монтажником вікон. Був позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина», любив журналістику. Був аполітичним, але співпрацював з націоналістичною організацією УНА-УНСО, оскільки та мала гарну страйкбольну команду, а Михайло займався страйкболом

Загинув 22 січня під час подій на Грушевського від наскрізного вогнепального поранення в серце.

Нігоян Сергій, один з охоронців Майдану, 20 років, родом з Дніпропетровської області.

Батько та мати — вірмени, був єдиною дитиною в сім’ї. Родина Сергія Нігояна переїхала жити в Дніпропетровську область з прикордонного з Азербайджаном села Навур, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. Родина вважалася благополучною, Сергій у селі користувався повагою, вважався спокійним, працьовитим і справедливим. Займався легкою атлетикою та східними єдиноборствами.

Загинув 22 січня 2014 року від поранення, спричиненого свинцевою картеччю під час подій біля стадіону «Динамо» на Грушевського.

Байдовський Сергій, 23 роки, з Луцька.

З 2007 року навчався у Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна». Працівник магістральних нафтопроводів «Дружба».

Жив у Луцьку, понад усе любив Україну.

Одна із останніх цитат на його сторінці в соціальній мережі слова Левка Лук’яненка: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе…»

Загинув від вогнепального поранення на Майдані у Києві 20 лютого.

Бондарєв Сергій, 32 роки, з Краматорська Донецької області.

Навчався в фізико-математичному класі. Сергій дуже мріяв вивчитися на архіваріуса, захоплювався історією нашої країни і знав її на відмінно, але він вступив до Донбаської Державної Машинобудівної Академіі на факультет автоматизації машинобудування за спеціальністю інформаційні технології програмування.

Останні роки жив і працював у Києві у компанії GlobalLogic Україна, тімлідер.

Загинув під час подій 18 лютого 2014 року на Майдані.

Помер від чотирьох кульових поранень під час першого штурму біля Будинку профспілок. 20 лютого 2014 року опізнаний родичами у морзі. Залишилась дружина, вагітна на 8-му місяці.

Брезденюк Валерій, 50 років, м. Жмеринка Вінницької області.

Був приватним підприємцем, у 90-х роках створив перший у Жмеринці комп’ютерний клуб.

Всі, хто його знав, відзначають, він був надзвичайно захопливою людиною і всі свої починання звик доводити до переможного завершення. Захотів стрибнути з парашутом — і зайнявся парашутним спортом. Любив брати участь у міських святах, а також брав участь у багатьох популярних телевізійних шоу. Побував на «Поле чудес», коли ведучим був Владислав Лістьєв. Брав участь у шоу «Червоне і чорне». Був учасником шоу «Україна має талант». Також переміг на конкурсі талантів у Жмеринці.

Був унікальним художником — працював у техніці ебру (малюнки на воді). За своє життя створив понад 500 картин.

Загинув 18 лютого 2014 року під час мітингу в Києві на Євромайдані від пострілу в спину.

Веремій В’ячеслав, не дожив три дні до свого 34-річчя, український журналіст, кореспондент газети «Вести». У 2003 році закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював журналістом у «Газеті по-київськи», на сайті «Обозреватель», газеті «Сегодня». 19 січня 2014 року В’ячеслав отримав поранення лівого ока від світлошумової гранати. У ніч проти 19 лютого В’ячеслав разом із колегою їхали з роботи на таксі додому. На розі Володимирської та Великої Житомирської він помітив озброєних тітушок у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з машини. Озброєні люди тут же напали на автомобіль, почали його трощити, витягнули водія та пасажирів. Журналіста з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» сильно побили, після чого вистрелили в груди та залишили стікати кров’ю. При цьому присутні на місці працівники міліції залишалися осторонь та не втручалися в події. У В’ячеслава залишилися дружина та син.

Дворянець Антоніна, 62 роки. Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС. Із 1988 року мешкала в місті Бровари. Почесний громадянин міста Бровари. Герой України.

До виходу на пенсію працювала інженером-гідротехніком. Мала сина, доньку, онуків.

Її тіло знайшли на барикаді, розташованій на вулиці Інститутській біля верхнього входу в метро «Хрещатик». У пані Антоніни знайшли посвідчення ліквідатора чорнобильської катастрофи № 073155.

Загинула від забиття кийками спецпризначенцями міліції. Свідки розповідали, що вона намагалася захистити чоловіків, яких били “Беркутівці”.

Дідич Сергій, 44 роки. Депутат Городенківської районної ради Івано-Франківської області, в якій очолював комісію з соціально-економічного розвитку, засновник та директор туристичного клубу «Золоте Руно».

Сергій першим почав розробляти маршрути туристичних сплавів по Дністру, мріяв перетворити його в центр туристичного розвитку Прикарпаття, підтримував тісні зв’язки з каяковим клубом «Гонорні» з польського міста Немодлін. Організовував полякам сплави по Дністру, Серету, Збручі, Лімниці, Стрию.

Загинув 18 лютого 2014 року – граната розірвала йому сонну артерію на шиї. Залишились дружина, дорослий син та донька-школярка, батьки.

Зайко Яків, 73 роки, з Житомира.

Народний депутат України 12(1) скликання від Народного руху, громадський діяч, журналіст і письменник, головний редактор журналу «Голос громадянина», серій книг «Верховна Рада України» та «Літопис державотворення», член Національної спілки журналістів України.

Останні роки жив у столиці. Яків Якович казав, що кожного дня ходить на Майдан і разом з іншими стоятиме до перемоги”.

18 лютого 2014 року Яків Зайко разом iз колегами йшов зі Спілки письменників, у цей час почалася атака “Беркуту”. Помер від інфаркту, втікаючи від «Беркуту» на вул. Інститутській.

Зубенко Владислав, 22 роки, з Харкова. Владислав відмінно навчався, писав вірші, брав участь в олімпіадах. З десятого класу очолював шкільне самоврядування. Займався благодійністю: їздив у дитячі притулки і влаштовував з однодумцями там свята для сиріт.

Влад брав участь у програмах з пропагування здорового способу життя, був волонтером-скаутом YMCA України, волонтером ЦСССДМ Дзержинського району Харкова, а також гравцем спортивної версії «Що? Де? Коли?». З червоним дипломом закінчив Харківську залізничну академію. З-поміж усіх студентів, Владислав вирізнявся і високим рівнем національної свідомості.

Після закінчення академії працював контролером на Південній залізниці. Був поетом, волонтером. Владислав виступав на чемпіонаті світу з історичного бою за збірну України. Опісля загибелі за ним символічно було закріплено її перше місце.

Захоплювався історичною реконструкцією. Дуже любив читати, часом витрачав на книжки останні гроші.

Влад відчував, що піде з життя рано, він говорив: «Самозбереження — не мета мого життя. Треба все робити максимально швидко. Життя — таке коротке. Нічого не можна відкладати на завтра, коли можна зробити це сьогодні».

На Майдан приїхав у лютому, записався до Самооборони. 20 лютого його смертельно поранили на Майдані. Снайперська куля “7,62” пройшла через нирки, печінку та легені. Владислав боровся за життя, але відмовили нирки. 28 лютого помер.

Кемський Сергій, 33 роки, з Керчі, останні роки життя мешкав у Коростені. Здобув ступінь магістра політології на філософському факультеті Львівського університету Франка. Співробітник Інституту політичних та економічних ризиків і перспектив, писав статті для «Української правди», газети «День» та інших видань, перекладав з англійської.

Анархіст за переконаннями. Виступав за пряму демократію, кооперативний рух, шукав найефективніші механізми взаємодопомоги, подолання міліцейського свавілля, контролю за політиками та боротьби з корупцією. Був засновником та адміністратором ресурсу «Кооперативний рух». Переклав пісню Джона Леннона «Imagine» українською.

Ось що Сергій написав у своїй статті від 23 грудня 2013 під назвою «Чуєш, Майдане?»: «Майдан скандує «Банду геть!» і дійсно бажає, щоб теперішні керманичі звільнили крісла. Разом із тим, кожен погоджується, що ми тут зібрались не для того, аби обирати нового доброго царя. Вимога громади полягає в перетворенні держави з феодального батога на інструмент самоорганізації суспільства. Нам більше не потрібні пастухи – нам потрібні виконавці волі громади, які ефективно координуватимуть суспільні ресурси для досягнення спільних цілей. Майдан вимагає, щоб люди, наділені повноваженнями, дбали про громадські цінності, а не про сімейні». Загинув 20 лютого.

Корнеєв Анатолій, голова Рудської сільської ради в Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області.

Одружений. Разом з дружиною Людмилою виховали двох дітей.

За плечима у колишнього військового інженера Корнєєва — служба на Далекому Сході та в Німеччині. Потім понад 10 років — робота на хлібокомбінаті, де він пройшов шлях від завідувача складу до заступника директора. Останні чотири роки Герой Небесної Сотні головував у сільраді села Руда. За цей час провів газ у хати, відкрив дитячий садок, почав ремонтувати дороги.

Односільчани кажуть: із вояки Корнєєв перекваліфікувався на знаного землероба, під його руками все росло і родило. Навіть у столицю на Майдан сільський голова возив власними руками вирощені моркву, картоплю, буряки та яблука, і, стверджують побратими, навіть заколов кабана для них.

Брав участь у контратаці Майдану зранку 20 лютого. Загинув біля парапету в районі зеленого паркану за Жовтневим палацом, від кулі снайпера в серце.

Говорив: «Як можна ховатися, коли там вбивають дітей…»

Костенко Ігор, 22 роки, студент географічного факультету Львівського університету.

Вчився за спеціальністю «Менеджмент організацій», був одним з кращих студентів,  родом з Тернопільщини, працював журналістом інтернет-видання «Спортаналітика».  Був ініціатором створення україномовного спортивного інтернет-видання allsport24.com, поява якого затрималася через зайнятість Ігоря та інших його творців у Євромайдані, і який був остаточно запущений вже після його смерті.

Хлопець був активним редактором української Вікіпедії, написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань.

Був убитий 20 лютого в районі Жовтневого палацу пострілами в голову та груди.

Котляр Євген, 33 роки, з Харкова.

Альпініст, природоохоронець, активіст екологічного руху «Зелений фронт», запам’ятався тим, що боровся за порятунок парка Горького в Харкові від вирубки, критикував діяльність Добкіна та Кернеса.

З перших днів Революції Гідності був на харківському Євромайдані. Після побиття студентів приїхав до Києва, де залишався до кінця з кількаденними перервами. Записався до Третьої сотні, майже всі ночі чергував, переважно на барикаді біля Лядських воріт.

Після початку «мирного наступу» негайно повернувся з Харкова, куди поїхав на кілька днів до батька, прибув до Києва ввечері 18 лютого. 18—19 лютого провів на Майдані, чергував і відбудовував барикади.

Зранку 20 лютого від початку штурму був на Інститутській вулиці, виносив поранених до готелю «Україна». На численних відео з Інститутської Євген у синьому спортивному шоломі та зеленому дощовику з металевим щитом прикриває винесення поранених та загиблих. О 9.55 був поранений навиліт у шию та в стегно. Першу допомогу отримав у холі готелю «Україна». Від отриманих ран помер в машині швидкої допомоги.

Максимов Дмитро, 19 років, м.Київ. Був студентом Київського фінансово-економічного коледжу Національного університету ДПС України.

Срібний та бронзовий призер з дзюдо Дефлімпійських ігор у Софії. Він був надією для національної дефлімпійської збірної команди України по дзюдо.

Прийшов демократично відстоювати українську державу на мирний мітинг на Майдані Незалежності у Києві.

За словами 48-річного свідка Вадима Сизоненка, 18 лютого 2014, після того, як протестувальники підпалили 2 БТРи, розлючені силовики спецпідрозділу «Сокіл» кинули в натовп протестувальників бойову протипіхотну осколкову гранату, котра попала Дмитру в плече і в той момент вибухнула. Сизоненко переконаний,- Дмитро ціною свого життя уберіг його і всіх інших навколо — тіло стримало вибухову хвилю і більшість осколків гранати. Хірург, котрий оглядав тіло, також підтвердив вибух бойової гранати. Від вибуху гранати йому відірвало руку і сильно понівечило тіло. У Будинку профспілок він помер від втрати крові

Мельничук Володимир, 39 років, м.Київ.

У мирному житті займався ремонтами.

Любив ходити і піші походи. Пройшов Крим, Карпати, Чорногорію, Туніс.

Приносив на Майдан теплі речі, їжу, у сутичках участі не брав, розповідають його друзі. У денгь загибелі допомагав переносити поранених.

Помер у 17-тій лікарні від вогнепальних поранень у шию 20 лютого. У чоловіка вистрелив снайпер.

Наконечний Іван, 83 роки, офіцер ВМС СРСР у відставці, найстарший з Небесної Сотні.

З 1982 року він жив із сім’єю в Києві. За два роки до загибелі поховав дружину.

На Майдані перебував постійно після силового розгону мирного Євромайдану в ніч проти 30 листопада. Родичі вмовляли його не ходити на Майдан в такому віці. У відповідь вони чули, що він давав військову присягу — захищати свій народ. Іван знав, на яку небезпеку наражає себе, тому заздалегідь поклав до кишені паспорт і аркуш паперу з контактами родичів. Їх знайшли в кишенях загиблого.

Помер Іван в одній із київських лікарень від ран, отриманих під час сутичок 19 лютого на вулиці Інститутській. Важкі травми голови і шийного відділу хребта спричинили кому, внаслідок чого до тями Іван Наконечний так і не прийшов. 7 березня офіцер помер.

Пантєлєєв Іван, 32 роки, з Краматорська Донецької області, соліст групи «Небо Мінуса». Останні п’ять років жив у селі Дмитрівка з 90-річною бабусею, за якою треба було доглядати.

Іван мріяв про свій рок-гурт. Він грав на різних музичних інструментах, складав вірші й музику. Мріяв про те, що група буде відомою, а його пісні популярними.

Іван поїхав до Києва 10 грудня після того як дізнався про силовий розгін Євромайдану вночі 30 листопада 2013 року. Ваня говорив, що там образили людей, і він хоче допомогти їм, захистити.

Загинув 20 лютого на Інститутській від пострілу у серце.

Паращук Юрій, 48 років, мешкав у Харкові, працював столяром, був релігійною людиною та патріотом. Коли раніше працював у Москві — навіть там завжди принципово говорив українською. Поїхав на Майдан, бо відчував, що це його місія від Бога.

На Майдан приїздив із 1 грудня 2013 року. Рятував людей, не маючи жодних захисних засобів, навіть шолома. 20 лютого 2014 року на Майдані Незалежності у Києві його вбила снайперська куля. Снайпер поцілив йому в потилицю під час відступу силовиків із барикад на Інститутській вулиці.

У Юрія залишилася мати Юзефа Іванівна (живе у Тальному, перед цим перенесла інсульт), син від першого шлюбу, дружина і дві прийомні доньки.

Сольчаник Богдан, 28 років, історик, викладач Українського католицького університету.

Працював на кафедрі нової та новітньої історії України УКУ. Готувався до захисту дисертації з історії на тему «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті 1965–2006 рр.». Мав ступінь бакалавра історії, магістра соціології, закінчив докторантуру в Польській академії наук, Graduate School for Social Research, був стипендіатом Міністерства національної освіти Польщі.

Коли почалися протести на Євромайдані, він не міг залишатися осторонь. Покинув викладацьку роботу й приїхав захищати свою країну від Президента, який зґвалтував власну державу. Убитий на Інститутській 20 лютого.

Черненко Андрій, 35 років, проживав у Києві.

За освітою – інженер-технолог, отримав ступінь магістра Національного транспортного університету.

У 2008-2012 роках працював разом з дружиною у посольстві України в Нідерландах.

Андрій уперше прийшов на Майдан після побиття студентів 30 листопада, з того часу бував там майже щовечора. Він  не  був  членом  Само­оборони, не мав не тільки зброї, але й жодного захисту.  «Ми  думали,  якщо  вийде  багато людей, то кровопролиття не буде», — говорить його дружина Олена.

Загинув 18 лютого від кулі снайпера. Був доставлений з Будинку профспілок до 17 лікарні з проникаючим вогнепальним пораненням.

Залишилися дружина та семимісячна донька Яна.

Оксана ДУДНИК.

На ту ж тему
ПОДІЛІТЬСЯ СВОЄЮ ДУМКОЮ
Для оформлення повідомлень Ви можете використовувати наступні теги:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

 Послуги


Свіжі записи
Борова-інфо © 2018 ·   Увійти   · Наверх