ІСТОРИЧНИМИ СТЕЖКАМИ БОРІВЩИНИ

За широким дзеркальним плесом Червонооскільського водосховища, у неповторній природі струнких гостроверхих сосен, березових гаїв і заливних лугів причаїлося невеличке, але таке рідне і затишне для своїх мешканців, селище Борова.

Його назва походить від найменування лівої притоки Оскола – річки Борової, а річку так названо у зв’язку з сосновим бором, що простягнувся тут на 20 км. За найменуванням селища названо й район, який було утворено у березні 1923 року (за часи свого існування він пережив кілька реформувань: його то ліквідовували, то знову відновлювали). А в 1968 році районний центр село Борова було віднесено до категорії селищ міського типу.
Разом з Україною, як невід’ємна її часточка, пише наше селище свої радісні й сумні, трагічні й героїчні сторінки.

Її літочислення бере свій початок в далекому 1664 році і пов’язане з виникнення Боровенської пустині – невеличкого монастиря, заснованого монахом Монасієм в гирлі річки Борова. Перші літописні згадки про Борівську землю датуються 1698 роком у розповіді про Гороховатську чоловічу пустинь на правому березі Оскола. Хоча перші поселення, на думку істориків, на території Борівського району з’явилися раніше.

В XVI ст. територія сучасного Нижнього Приоскілля не належала жодній тогочасній державі, швидше, була буферною зоною між ними і входила до Дикого Поля – велетенської, незаселеної території з непевним статусом, яка знаходилась між Доном і Дніпром. Тут час від часу кочували зі своїми отарами ногайці та татари. Тут же майже постійно перебували військові загони місцевих козаків на чолі зі своїми отаманами. Це були славні нащадки літописних бродників.

Місцеві козаки нікому не корилися й не підлягали жодній державі: ні Московському царству, ні Кримському ханству, ні Польському королівству, ні Великому князівству Литовському. Саме українські козаки й заснували в 2-й пол. XVIІ ст. слобідські полки – своєрідні військово-адміністративні та територіальні утворення в Слобідській Україні, як тепер стала називатися частина Дикого Поля. Правобережжя сучасної Борівщини ввійшло до складу Харківського слобідського козацького полку.

В 1760 p. біля монастиря виник хутір Боровий, котрий уперше згадується 1773 року, і слобода Борова. В 1788 р. монастир було ліквідовано, його землі та майно перейшли у власність держави, селян перевели у розряд економічних, а згодом – державних.

В 1794 році з території ліквідованого шість років тому монастиря в хутір Боровий на лівий берег річки була перенесена церква, навколо якої розрослася слобода Борова. Її населення поповнювалося також за рахунок колишніх військових, які після 25 років служби селилися тут і наділялися невеликими ділянками землі.

Населення хуторів, а потім і слободи Борової в основному займалося землеробством і тваринництвом. Вирощували жито, пшеницю, просо, овес, розводили велику рогату худобу, овець, іноді розвивалося садівництво. Крім того, жінки пряли льон, коноплю, шерсть, ткали полотно і сукно. Вироби йшли для власного користування, а іноді – на продаж.

За даними Харківського облдержархіву в 1864 році в Боровій налічувалося 174 двори і 1400 жителів, в 1897 році кількість жителів села зросла до 2839. Переважна більшість населення було неписьменним. У 1864 році в слободі відкрили парафіяльне училище. На початку XX ст. тут працювали земське училище та церковно-приходська школа.
Довгий час Борова була невеликою слободою Гороховатської волості.

На початку XX ст. вона розрослася, особливо в напрямку хутора Борового. І саме початок минулого століття приніс з собою в Борову, як і в усі українські землі, тяжкі випробування: роки громадянської війни, встановлення радянської влади та всі ті жахіття, які супроводжували цей кривавий процес. Борівщині довелося пережити безпрецедентні погроми і пограбування місцевого населення, масові арешти українців та запроторення їх у концтабори, пограбування і знищення церков, горезвісну продрозверстку, експропріацію, колективізацію, голодомори… За архівними даними в 1932-1933 роках на території Борівського району померло майже 4 тис. чоловік, приблизно третину з яких становлять діти. І немає ніяких виправдань цьому доведеному, визнаному світом факту геноциду українського народу. Разом з населенням нещадно нищилися мораль, культура, традиції українців. В 30-х роках було зруйновано, спалено, розграбовано 10 православних храмів Борівщини.

Слідом за голодними 30-ми в Борову прийшла нова біда – Друга світова війна. Воювати на фронт пішло 4207 борівчан, 3780 із них не повернулись додому. Близько 40 чоловік боролися в підпіллі, 78 мирних жителів загинули при бомбардуванні, 53 замучені на допитах. 7 місяців тривала окупація Борівського району, під час якої діяв партизанський загін під керівництвом П. А. Журавльова та Борівське підпілля. Майже півтори тисячі наших земляків нагороджено орденами та медалями, а п’ятеро удостоєно звання Героя Радянського Союзу: Запорожченко Г.А., Біжко В.Є., Колеснік В.С., Сентюрін В.І., Шутько Е.Й. Крім партизанів і підпільників не можна не згадати і окремих патріотів. Наприклад, Сусанну Олександрівну Головіну. Будучи лікарем Борівської лікарні, вона врятувала десятки молодих людей від німецької неволі, видаючи їм довідки про вигадані хвороби. Щоб запобігти масовим вивезенням юнаків та дівчат до Німеччини, вона не побоялася об’явити район тифозним.

Війна завдала господарству району значних збитків. Тваринницькі ферми були зруйновані, частина техніки вивезена в тил. Борівчанам довелось виконати титанічну працю, щоб підняти з руїн, відбудувати своє селище. Та, незважаючи на величезні людські втрати на фронтах війни та тяжкі випробування, що випали на долю мирного населення, тодішня влада не мала жалю ні до кого. У післявоєнні 1946-1947-му селян знову змусили згадати, що таке голод. Хоча навряд чи таке може забутися навіть зараз, через 80 років потому.

Потім йшли роки мирного розвитку і розбудови, які поступово перетворювали Борову на селище міського типу і вселяли віру і надію на світле майбутнє в серця борівчан. Будувалося житло, школи, дитячі садочки, створювалися нові підприємства, розвивалася інфраструктура, здійснювалась газифікація. Практично всі капітальні будівлі на території нашого селища від багатоквартирних житлових будинків до магазинів, підприємств і інших установ з’явилися в Боровій у 70-80х роках минулого століття.

В 1991 році Україна нарешті отримала таку омріяну і довгоочікувану незалежність. Це великий здобуток нашої держави, за який поклало життя не одне покоління українців. Але, на жаль, суспільство, яке довготривалий час перебувало в умовах тоталітарного режиму, виявилось не готовим до різкого переходу від командної економіки до ринкової. Значних економічних втрат в 90-ті роки зазнала і Борова.

Нелегкий шлях довелось пройти Борівщині за останні 26 років. Від глибокої економічної кризи до поступового підвищення рівня життя людей, росту економічних показників, пенсій та заробітної плати. Було здійснено реформування аграрного сектора економіки, набули розвитку ринкові відносини. І ось, вже коли почало з’являтися відчуття стабільності і впевненості в завтрашньому дні, нашу країну спіткало нове лихо і на долю українців випали нові випробування – прийшла нова війна. І в цих випробуваннях борівчани показали себе справжніми патріотами своєї держави. В той час, коли в сусідніх областях відбуваються бойові дії, Україна змушена захищати свою цілісність і незалежність, наші односельці не залишаються осторонь цих подій. Борівчани приймають в своїх домівках вимушених переселенців з Донбасу, надають їм підтримку і гуманітарну допомогу, збирають кошти для української армії, допомагають захисникам продуктами харчування, медикаментами, паливно-мастильними матеріалами, організовують акції по збору коштів для допомоги мобілізованим борівчанам, одягають БТРи і роблять ще багато інших добрих справ, які свідчать про високу моральність і свідомість нашого суспільства.

Правда переможе, війна закінчиться, в Україні запанують мир і спокій, а наша Борова буде й далі рости, розвиватися, змінюватися, давати світові нових українців гідних свого народу, досягати нових звершень і перемог, радувати нас своїм тихим затишком, природною красою таємничого лісу і тихоплинної річки, золотом полів, неповторною сумішшю ароматів лісових квітів, хвої, грибів, трав… Така рідна, така затишна, така неповторна, наймиліша серцю наша українська Борова!

Оксана Дудник.
(При підготовці статті використані матеріали книг Леся Ісаїва «Борівщина в минулому та сьогодні», «Борівщина в роки людомору (1928-1933)»)

Предыдущая статья: Следующая статья:
На ту ж тему
ПОДІЛІТЬСЯ СВОЄЮ ДУМКОЮ
Для оформлення повідомлень Ви можете використовувати наступні теги:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Борова-інфо © 2019 ·   Увійти   · Наверх