Сильніше смерті

Повертаючись до часів голодомору на Борівщині, слід зазначити, що історія подає нам, з одного боку, приклади сваволі і байдужості правлячої партії по відношенню до своїх громадян, а з іншого – приклади майже біблейської доброти і допомоги з боку простих людей, звичайних селян, які часто й густо приходили на допомогу односельцям.

До вашої уваги пропонується уривок із книги Олександра Малія «Село моє, Маліївка».

«…В 1947 та 1949 роках маліївці сповна відчують на собі жорстку руку голодної смерті. Очевидці тих подій згадують:

Таран Іван Дмитрович, 1940 року народження, житель с. Маліївка:

«В 1947 році я пішов у школу. Я добре пам’ятаю той рік, було голодно і приходилося їсти що попало. Їли мітличку, лободу, шпориш. Моя сестра і брат ходили пухлі від голоду. Щоб врятувати нас від голодної смерті батько віддав нас на навчання до Піско-Радьківського інтернату. Та мій брат все-таки не витримав такого життя і помер. Нам з сестрою вдалося вижити. Найважче було взимку, весною. Літом вже появились на полях колоски і ми ходили на колгоспні поля і рвали чи різали ті колоски і їли. Стало трохи легше. Але весь час треба було остерігатися об’їждчика полів. На той час об’їждчиком працював Малій Парфило, лютий був і ганяв нас нещадно. Можна було і батога від нього скуштувати, якщо впіймає.»

Ті роки згадуються з важким серцем. Та все ж, багато маліївців і жителів сусідньої Помилуйківки, повертаючись до тих часів, з повагою і шаною згадують ще одну людину – Малія Корнія Марковича. В ті часи він працював комірником, завідуючим колгоспним складом (коморою). Не одну людину врятувало його комірникування від голодної смерті.

Свідчення Колєснік Дарини Петрівна, жительки с. Помилуйківка:

«Голодно було після війни, їсти нема нічого, хоч шаром покоти. Піду я було в колгосп, в Маліївку. Може, робота яка. Тоді за роботу годували. Немає й роботи. А Корній Маркович побачив мене та й каже: «Іди, Дашко, в коморі підмести треба». Я пішла, а він мені в хустинку відсипав дві жмені проса: «Візьми, – каже, – в тебе дитина, звариш їсти…».

А ми, з дочкою малолітньою, самі жили, корова була так і ту в колгосп забрали, хоч лягай і вмирай; рідні немає, допомогти нікому. Спасіба, Корній Маркович …, я після того випадку, як вже зовсім нічого їсти, піду помаленьку; поки в Маліївку дійду, десять раз спочити сідаю, сил зовсім немає, –  так він хоч жменю, а дасть чогось. Так і вижили.»

Довгий час ніхто не знав подробиць його комірникування. А хто знав – мовчав. Не прийнято було про це говорити. Не своє ж роздавав, колгоспне. Але, навіть, не зважаючи на ті небезпечні часи всеохоплюючої підозрілості, стукачества та й просто дурної запопадливості перед владою, ніхто на Корнія Марковича не доніс. Мабуть, це той випадок, коли людська порядність і доброта сильніші за підлість. Корній Маркович, вже будучи пенсіонером, ще довгий час працював у колгоспі, вийшов на пенсію, але в памʼяті багатьох людей він залишився рятівником від голодної смерті».